– Я майже 500 гривень на насіння потратила, – декілька раз на сумі наголосила свекруха. – Ти мені зараз трохи віддаш, чи вже по осені, коли я вам готову консервацію дам?, – додала Ніна Степанівна. – Мамо, курчат по осені рахують. Ви спершу посійте, зберіть урожай, а тоді вже будемо суму обговорювати.

Я взагалі і не хочу від цієї жінки нічого. Річ у тім, що моя мама з татом живуть в селі. Вони мені багато чим допомагають. Але я допомагаю. Ми приїжджаємо, коли потрібно картоплю садити, чи сапати. Але також я мамі завжди трішки грошенят підкидаю, бо знаю ціну сільської праці.

Одного разу моя свекруха побачила, що я своїй мамі даю тисячу гривень. Вона ж подумала, що це за дві банки огірків я така щедра. Ось і надумала цього року на дачі і собі насадити, щоб потім мені “продавати”.

Отак і почалася ця дивна історія з насінням, яке ще навіть не побачило землі, а вже стало приводом для розмов і фінансових підрахунків. Зараз на вулиці серед зими – сніг мете, мороз тріщить, а сонце визирає лише на годинку, щоб потім знову сховатися за хмари.

Всі нормальні люди потихеньку перебирають торішні спогади про городи, та складають плани на весну, коли знову час капусту садити. Але не моя свекруха. Вона вирішила нікуди не поспішати… хоча ні, брешу, навпаки – вона страшенно поспішає рахувати те, що ще й близько в грядку не лягло.

– Ну що, – каже Ніна Степанівна, оглядаючи свою колекцію пакетиків із насінням. – Дивися, скільки всього накупила! Цілий набір овочевого “щастя”: огірки, помідори, баклажани…

– Мамо, – дивлюся я на неї з ледь помітним подивом, – та ж за вікном зима, які баклажани?

– Нічого, – відмахується рукою свекруха, – ще місяць-другий, і розсада піде в хід. Я ж не просто так 500 гривень витратила!

І це “500 гривень” вона вимовляє з такою інтонацією, ніби мова про мільйон. Вона виставляє пакетики в ряд, як на показі мод: кожен пакет має свій колір, свій малюнок, свій “вродливий” овоч, і, звісно, свою ціну. Мені аж смішно дивитися, як вона дбайливо розподіляє їх на групи – мабуть, складає детальний бізнес-план на майбутній городній сезон.

– От подивись, – каже вона, – є сорт огірків “Весняний хрум” – 40 гривень. А оцей сорт “Мрієчка” – 50 гривень. Між іншим, надзвичайно смачні, соковиті, з них найкраща консервація виходить!

– Мамо, – зітхаю я, – хіба ви раніше не купували насіння? Чому в цьому році це стало такою подією?

– Бо раніше я купувала для себе, – кидає вона невдоволено. – А тепер, раз ти кажеш, що я тобі “нічого не винна”, то й ти мені теж потім не кажи, що огірків захочеш чи ще чогось.

Зізнаюся, мене це дратує. Сиджу, дивлюся на той її пакетик “Весняний хрум” і думаю: “Та забирайте ви ті огірки, мені й без них вистачить! Я ж не прошу!” Але водночас згадую, як свекруха колись жалілася, що не знає, на що витрачати пенсію. Тепер наче знайшла “прибуткову нішу” – торгівля з рідною невісткою.

Поки ми сидимо на кухні, свекруха розкладає свій “товар” на стільниці. Я краєм ока бачу, що чоловік крадькома висуває голову із сусідньої кімнати, бо йому страшенно цікаво, як я буду реагувати. А я ж поки мовчу, аби не розпалити конфлікт. Не надто хочу з нею сваритися – зима надворі, довгі вечори, а до весни ще купа часу, і хто зна, що їй там у голову збреде.

– То ти коли платити думаєш? – перепитує вона мене так, ніби я піцу замовила й забула про розрахунок.

– За що саме, мамо? – перепитую, роблячи вигляд, ніби не розумію, про що мова.

– За насіння, – відповідає вона, ніби це абсолютно логічно. – Я ж купила, щоб навесні посадити, виростити, і ти ж потім якраз захочеш собі трохи ікри баклажанної, огірків, закаток…

– То, може, давайте дочекаємося, коли ми хоч щось із того зберемо? – знизую плечима. – Бо, ну вибачте, а якщо, не дай Боже, буде засуха чи град, чи черв’як який?

– Я ж то не винна, якщо град, – стає в позу Ніна Степанівна.

– Бачу, ти відмовки шукаєш.

У мене в голові питання: “За що я маю платити, якщо ще навіть урожаю не видно?” Але вона вже переконала себе, що раз я колись дала своїй мамі гроші, то їй теж належиться якась частка. І все б нічого, але моя мама живе в селі та весь рік важко працює: город, господарство, корови, свині – повний набір.

Тому й отримує від мене підтримку, коли я можу. А свекруха ж – людина дачна: посадить там кілька грядок (якщо посадить узагалі), і чекає, що з них буде вигода більша, ніж у фермерському господарстві.

Свекруха тим часом дістає свій записник і робить помітки олівцем. Видно, що цю тему вона так просто не відпустить. І, до речі, про консервацію говорить так, ніби вже кожну банку підписала і поставила цінник. Мовляв, “Тобі – три банки, чоловікові – ще дві, онукам – огірочки на канапки”. Виглядає це кумедно, бо зараз за вікном лютує хурделиця, а вона вже бачить десятки банок у коморі.

Я намагаюся не розводити конфлікти, тому кажу максимально спокійно:

– Мамо, я вас чудово розумію. Але ж не переживайте, що я залишуся голодна без ваших огірків. Якщо так вийде, що ви їх посадите, виростите й вирішите частину мені віддати, то я завжди можу вам подякувати, як робила це й раніше – чи фінансово, чи привезти вам якісь гостинці. Але ж давайте не будемо з цього робити “виплати до сходів”.

Звісно, вона зітхає, мовляв, “От молодь пішла, все хоче на дурняк”. Глянула на мене, потім на пакетик з помідорами “Червоне сонце”, і промовчала. Мабуть, думає, що я хитра: хочу почекати, поки вона посадить усе, а тоді отримати стиглі овочі дарма.

Чоловік у цей момент не витримує і втручається:

– Ма, припиніть уже. Якщо ви хочете вирощувати – вирощуйте. А якщо ні – то й не змушуйте нас платити за те, чого ще нема.

– Та що ви розумієте! – фиркає свекруха. – Молоді завжди думають, що все само виросте. А насіння-то не безкоштовне, і мої зусилля теж не безкоштовні.

Вона робить паузу і, здається, помічає, що її аргументи висять у повітрі, бо логіки в них не так і багато. За вікном мете сніг, каштани голі, дорога слизька, а вона всерйоз розповідає про майбутні кілограми врожаю.

Особисто я розумію, що проблема не в насінні як такому, а в тому, що свекруха заздрить моєму ставленню до власних батьків і хоче, щоб їй теж перепадало. Але замість сказати: “Мені потрібна допомога” або “Теж хочу, щоб ти мене підтримувала”, вона вигадала цілу схему з насінням і консервацією.

Ні, я не жадібна. Я залюбки допоможу, якщо людина чесно озвучить, для чого це потрібно. Але оця маніпуляція зі “сходами” та “заготівлями” в майбутньому, яких іще ніхто не бачив – це вже трохи перебір. Таке враження, що вона хоче мене змусити оплачувати їй “міфічне” фермерство.

– Я от думаю, – раптом каже свекруха, – що навесні ще квіточок побільше посаджу, і те насіння не дешеве.

Я роблю ковток чаю, ледве не присвиснувши. Ага, квіти – це, мабуть, теж “додатковий товар” для реалізації? Чи теж доведеться платити “за естетику”?

Та поки зима, у нас іще є час усе обміркувати й вирішити, як поводитися, коли потеплішає. Можливо, коли зійде сніг, і сонце почне пригрівати, то й свекруха трохи охолоне до своїх підрахунків і пригадає, що город – це насамперед праця для себе, а не задля “вибивання” грошей із родичів. А якщо ні, то що ж – восени, коли й справді будуть ті огірки, доведеться якось із нею домовлятися.

Питання в тому, як до цього поставитися, щоб зберегти людяність і не зіпсувати стосунки остаточно? Може, мені прямо сказати: “Мамо, я не купуватиму овочі наперед, бо не знаю, чи буде взагалі врожай” – і хай вона ображається, якщо хоче?

Чи краще махнути рукою й віддати їй ті 500 гривень, аби тільки припинила “збігати в касу” передчасно? А ви що порадите? Як би ви вчинили в такій ситуації?

Джерело