– Дякуємо мамо, завдяки Вам у нас в селі найкраща хата, – щебетала невістка, накриваючи стіл, і ставлячи переді мною різні наїдки.

Мені мала б бути приємна її увага, але я не раділа, бо добре знала, до чого вона хилить.

Я лише приїхала з заробітків, і Юля розуміла, що приїхала я, як завжди, не з пустими руками. Але цього разу я підготувала для них неабиякий сюрприз, проте, чекала слушної нагоди і дивилася, що буде далі.

– Добре, діти, що ви задоволені, – кажу.

– А де моя кімната?

На цих словах невістка зробила вигляд, що не почула, і вийшла з кухні. А син, заїкаючись, пояснив, що для мене вони облаштували літню кухню.

– Мамо, там ми ремонт зробили, і воду навіть провели. А туалет на вулиці, але ж це не проблема, правда?

– Не проблема, синку – кажу.

Тут невістка радісна вбігає, накладає в тарілку мої улюблені голубці, і так, наче між іншим, питає, скільки цього разу я грошей привезла і на що вони можуть розраховувати?

– Грошей я привезла багато, але ви на них не розраховуйте, – відповідаю.

Юля змінилася в обличчі на цих словах, а син перепитав мене, що я таке кажу. Їхню реакцію я розумію, вони звикли, що вже 15 років живуть за мої заробітчанські євро, я їм все зароблене віддавала. А взамін від них отримала стару хату із зручностями на вулиці.

– Ти що, образилася, мамо? Ну, якщо хочеш, можеш жити з нами, у нас є ще кімната, з якої ми збиралися зробити гардеробну, – став виправдовуватися син.

Якщо чесно, то я не образилася, бо в мене в житті відбулися дуже гарні події. Я в Італії вийшла заміж за хорошого чоловіка. Андреа – син синьйори, яку я доглядаю останніх 7 років. Він з самого початку приділяв мені увагу, та я не вірила у щирість його почуттів, а на заробітки я приїхала, щоб щось заробити, сину хотіла допомогти.

Синьйора Анна, мама Андреа, теж мене дуже полюбила, і навіть обіцяла записати на мене свою квартиру. Андреа 60 років, він дуже забезпечений, давно розлучений, у шлюбі дітей не має. Анна відразу сказала, що хотіла б таку невістку, як я.

Спочатку я не вірила, що мені може так пощастити, занадто це вже було схоже на казку. Синьйору Анну я теж полюбила як маму, і її син мені подобався, та страх, що так не може бути, не дозволяв мені повірити у своє щастя.

В цьому році, коли я сказала, що їду у відпустку, Андреа злякався, що я можу не повернутися, і ми з ним розписалися. Тепер я офіційно його дружина. Але дітям своїм я про це не сказала, вирішила, що спочатку подивлюся, як вони мене приймуть. Я всякого сподівалася, бо знала норов невістки, але на те, що вони не виділять мені жодної кімнати у величезному будинку, збудованому за мої гроші, а відправлять мене в стару хату, навіть я не чекала.

Закінчилася відпустка, стала я збиратися назад в Італію. І вже в день від’їзду зізналася дітям, що я вийшла заміж, і тепер у мене все добре.

– А стару хату добре, що ви облаштували, будете мати де жити, коли ваші діти вас з нової відправлять, – кажу їм на прощання.

Син з невісткою спочатку образилися, потім вже телефонували мені, перепрошували, грошей просили.

– Ти тепер багата синьйора, невже ти нам не допоможеш? – каже син.

– Все, що могла, я вам уже дала, а далі – самі, – відповіла я.

За інших обставин я б сумнівалася, чи все правильно зробила, але як згадаю ту стару хату, і умови, в яких я мала б жити, то розумію, що давно треба було не про дітей, а про себе думати.

Джерело