Якось мені довелося везти свого 4-річного сина до столиці на термінове обстеження.

Я замовила квиток на поїзд замість квитка на автобус, бо знала, що мій син не зможе довго сидіти у кріслі. Єдина проблема полягала в тому, що на верхній полиці вагона було лише одне вільне місце, тому я сподівався, що хтось поміняється з нами місцями.

Коли ми увійшли до вагону, нижні полиці вже були зайняті.

Я посадила сина на нижню полицю і запитала у попутників, чи можуть вони змінитись з нами місцями. Однак вони відмовилися, а один із них навіть розкритикував мене за те, що я не забронював квитки заздалегідь.

На щастя, один із пасажирів на нижній бічній полиці запропонував помінятися з нами місцями і лаяв нахабних попутників.

Після обіду мій син грав у конструктор, але одна з частин відлетіла, коли потяг різко загальмував. Незважаючи на наші зусилля, ми не змогли знайти недостатню деталь, і мій син був засмучений.

Однак мені вдалося його заспокоїти, увімкнувши в телефоні казку – і зрештою він заснув.

У вагоні стало тихо, інші пасажири теж задрімали. Несподівано ми почули гучний крик. З’ясувалося, що частина іграшки потрапила у взуття студента, який першим відмовився помінятися з нами місцями.

Йому було ліньки носити шкарпетки, і він поспішно надів туфлі, щоб піти в туалет — сильно вколовшись при цьому. Хоч мені й хотілося сміятися, але я прикинулася сплячою і думала про ситуацію як про яскравий приклад дії закону бумерангу.

КІНЕЦЬ.