— Ну мамо, ти чого така незграбна, як та вівця? Скільки можна тобі товкти: ось сюди натисни!

— Я тобі зараз як дам вівцю по лобі, грубіянити вона мені надумала!

— Дістала ти мене! Тоді не скигли, що допомога потрібна, взагалі нічого не буду робити, — пирхнула Ліля й пішла до себе в кімнату, аж двері затряслися.

— Навіщо ти так з донькою?

— Ірина нервово м’яла в руці серветку, їй було не по собі, що вона стала свідком сварки матері з донькою.

— Я ще й винна! — накинулася Людмила на подругу.

— Хоч ти не підливай олії у вогонь!

— Ти ж мати, ти маєш бути терплячішою та мудрішою…

— Чого це?

— Вона дитина…

— Я їй нічого не винна, дівчинка повнолітня, а от мене поважати вона зобов’язана.

— Ой, не знаю, не знаю…

— Не знаєш — то мовчи!

Ображена подруга зібралася й пішла, а зла на всіх Люда перемила посуд, гуркочучи тарілками й ложками.

— Ліля, допоможи прибрати!

Їй так хотілося, щоб дочка вийшла й допомогла їй з прибиранням, але та сиділа у своїй кімнаті, впевнена у своїй правоті. І не збиралася поступатися, бо знала: мама позлиться, і як завжди прийде миритися першою.

— Відчепись, дістала!

Якби це було вперше, Людмила зайшла б і суворо поговорила з донькою, але останнім часом та почала грубити матері постійно.

Сльози потекли по щоках, а ридання стиснули горло. Було страшно й боляче бачити, як віддаляється від тебе дочка. Найближча й найрідніша людина на землі принижує і вважає матір негідною нормального спілкування.

Всю ніч Люда перебирала в пам’яті останні роки і ридала в подушку, щоб не чула дочка.

Почалося все після того, як Ліля стала підробляти після навчання в інституті.

Мама однієї з її подруг, дама хватка й ділова, відкрила салон краси, і дочка опинилася серед працівників. Вечорами вона робила манікюр, та так добре, що від клієнтів не було відбою.

З першої зарплати вона купила собі джинси, з другої — куртку і вирішила, що здатна забезпечувати себе сама. Зовсім забувши, що за навчання в інституті платить мама, і їжа в холодильнику не з’являється сама по собі.

Ліля теж погано спала тієї ночі. Стосунки з мамою останнім часом були настільки натягнуті, що для сварки вистачило кількох слів. І до цього, раз у раз, дочка зривалася на маму, яка була такою відсталою, що з нею було соромно на вулиці поруч ходити.

Одягалася Люда просто, і косметикою толком не користувалася, про кафе та ресторани поняття не мала. Вранці йде на роботу, ввечері повертається втомлена, і всі розмови тільки про те, як економити і де дешевше купити. Нудна, сіра, нічим не цікавиться, нічого не хоче — не мати, а якесь непорозуміння.

От господиня салону, де працювала Ліля, така класна: і одягається за модою, і відпочивати їздить щоліта. Невже так важко мамі купити собі дорогий одяг, сходити до хорошого перукаря, а не робити зачіску в подруги?

Тоді вони могли б разом сходити погуляти, посидіти в кафе, а ще краще — в ресторані.

Донька намагалася це пояснити їй, але мама не захотіла навіть слухати. Стала скаржитися і скиглити, що грошей зайвих немає по кафешках ходити, і часу теж, працює багато. Ліля теж працює і нічого, знаходить час і на навчання, і на себе. Не потрібно виправдовувати свою лінь роботою і втомою, а потрібно прагнути йти в ногу з модою, з молоддю.

Прохання матері допомогти розібратися з новим телефоном, розлютило її. Мало того, що знову собі телефон купила, каже, що старий зарядку не тримає, ще й час Лілі витрачає дорогоцінний.

Зізнатися, що вона заздрить її покупці, не хотілося, довелося звинуватити в небажанні вчитися новим технологіям. Дістала вже, тільки й чуєш, «допоможи, розберися, встанови», наче в самої зовсім мізків немає.

Ці дорослі такі недолугі, нічого нового у своє життя впускати не хочуть. А як жити збираються без комп’ютерів, нових систем і технологій, незрозуміло!

Вони не розмовляли три дні, мовчки приходили додому і знову йшли, тільки Ліля стала помічати, що холодильник спорожнів. Те, що було куплено до сварки, швидко скінчилося, а нічого нового мама не приносила.

“Хоче голодом морити, маніпулює”, вирішила донька, “що ж, подивимося хто кого”. Домашня їжа й раніше їй не дуже подобалася, доводилося їсти, тільки щоб маму не образити.

Тепер можна буде не давитися цими безглуздими супами і кашами, нормальні люди давно не готують удома, а харчуються в кафе.

Гамбургери і кава в перші дні втамовували голод непогано, але відсутність домашньої їжі шлунок відчував уже за кілька днів.

Захотілося супчика і каші, та й грошей було не так багато, щоб із ранку до вечора відвідувати кафе. Доводилося вечорами нишпорити в холодильнику, вишукуючи засохлі шматки сиру, або смажити яєчню. Добре, що яйця куплені про запас, інакше довелося б зуби на полицю покласти.

А через тиждень куратор групи нагадала Лілі, що пора вносити гроші за друге півріччя. Чим дуже засмутила дівчину, потрібної суми у неї не було, все зароблене в салоні краси йшло на проїзд і їжу.

Господиня салону, до якої звернулася Ліля з проханням позичити грошей, лише зарозуміло підняла брову.

— Ліліє, ти, звичайно, працівник хороший, але не настільки, щоб таку велику суму позичити. Я не можу утримувати всіх нужденних, вас багато, а я одна!

Лілі хотілося розвернутися і втекти з салону назовсім, але довелося, опустивши голову, йти працювати. Їй не було на що жити, і салон був єдиним місцем, де вона могла заробити.

Оплату затримувати не можна, можуть виключити з інституту, і дівчина зовсім зажурилася. Гроші могла дати тільки мама, але та старанно уникала спілкування з донькою.

“Переборщила я” – подумала Ліля, – “доведеться першою з нею заговорити, може, й вибачення просити”.

Людмила йшла з роботи, ледве переставляючи ноги, настрій у неї був паршивий. Після того випадку, всередині немов щось обірвалося, пропало бажання бігти додому стрімголов. Потрібно було чимось підняти собі настрій, і жінка завернула в магазин.

Ех, була не була, вирішила вона, і не шкодуючи грошей, накидала собі цілий кошик продуктів. Настрій піднявся, і дивлячись на рідко дозволені собі делікатеси, вирішила зателефонувати Ірині. Після того випадку подруга все ще не з’являлася, ображалася, напевно.

— Гей, подруго, давай дуй до мене, нове життя хочу почати, підтримка твоя потрібна!

Відчиняючи вхідні двері, вони відчули запах смаженої картоплі, на кухні старанно чаклувала Ліля. Жінки переглянулися і пирснули, Люда підморгнула і прошепотіла:

— Ага, вирішила на мирову піти? Який у нас сьогодні день, невже пора за навчання платити? А ось ні вже, я тобі зараз влаштую!

Донька старанно поралася на кухні, намагаючись привернути увагу, але ті, хто ввійшов, не заглядаючи до неї, пройшли в кімнату.

Трохи почекавши, Ліля постукала, їй не відповіли, і вона штовхнула двері. У кімнаті голосно кричав телевізор, а мама з тіткою Ірою валялися, задерши ноги на спинку ліжка.

На покривалі, яке мама раніше так берегла, були розкладені чіпси, нарізані тонкими шматками салямі та риба. Донька заціпеніла від подиву, подруги попивали пінне з баночок і реготали як божевільні.

— Їсти будете?

Боязко запитала вона, але Міла не обернулася в її бік, тільки Іра байдуже окинула поглядом і відвернулася.

— Мамо… Мамо…

— Ну чого тобі?

Невдоволено буркнула Люда, хрустячи чіпсами.

— Я картоплю посмажила, їсти будеш?

— Таке лайно не їм!

— Мамо…

— Що?

— За навчання треба заплатити…

— Не мої проблеми, ти доросла, сама заробляй!

— У мене немає стільки грошей…

— Ти що, недолуга дівчинка? Йди, і не стій тут як вівця!

— Мамо, ну ти чого?

— Ні-чо-го!

Чітко, розділяючи кожен склад, точно так само, як і сама Ліля, коли не хоче розмовляти.

— Мамо!

— Не мамкай! Дістала ти мене вже, йди звідси!

Заплакана Ліля сиділа у ванній, голосно сякаючись і вмиваючи обличчя холодною водою, коли заглянула мати.

— Ну що, тобі сподобалося?

Ліля схлипнула:

— Ні…

— А чому, я ж поводилася так круто?

— Мамо, вибач…

— Я, звісно, тебе пробачу, але з цього дня ми почнемо жити по-новому. Ходімо на кухню!

На кухні Люда поклала на стіл аркуш паперу і ручку:

— Пиши! В один стовпчик свої права, в інший обов’язки. Тепер ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, кожна обслуговує себе сама, готуєш і прибираєш нарівні зі мною. І не забудь, що відтепер гроші за навчання ти платиш рівно половину. І за квартиру, і за харчування ти вносиш гроші в сімейний бюджет.

Ліля жахнулася:

— А де я стільки візьму?

— Ти ж не питала, де я беру, коли грубила і фиркала на мене. Я за ці дні обміркувала всі твої слова і вирішила, що дочка моя права. Мені потрібно зайнятися собою, а для цього потрібні час і гроші. Це означає, що я більше не буду брати підробітки, щоб оплачувати твої забаганки. Однієї зарплати мені вистачить любити себе кохану, а ти не поважаєш мою працю, отже, не будеш користуватися грошима.

— Мамо, пробач…

— Я вже сказала, що пробачаю! Але грошей більше не буде! Повісь список своїх обов’язків на холодильник, і не забувай вечорами перевіряти, чи все ти зробила! Ірино, за мною, ми ще не все спробували!

Подруги валялися в ліжку, кришачи чіпси на простирадло, і сміялися тихо-тихо, прикривши рот долоньками.

— Ну, ти даєш, невже не будеш їй більше допомагати?

Ірина недовірливо дивилася на усміхнену Людмилу.

— Знаєш, але ж я вперше в житті купила цілий кошик продуктів тільки для себе. І мені сподобалося, нарешті зрозуміла, про що мені говорила Ліля, що це означає, жити для себе, любити себе. Допомагати я їй буду, але тільки в міру, щоб не стати для неї безкоштовною годівницею.

— Ех, чорт забирай!

Ірина зіскочила з ліжка і розвернула плечі:

— Поки не забула, як треба відповідати, пішли до мене, і я хочу дітям такий самий спектакль влаштувати!

***

Дорогі мої, шановне старше покоління, ця історія – про складні, але важливі уроки у стосунках між матір’ю та донькою. Вона показує, як батьківська любов, поєднана з мудрістю, може навчити дітей цінувати працю і поважати тих, хто поруч.

Людмила, як і багато хто з нас, безумовно, любила свою доньку Лілю, жертвуючи заради неї. Але Ліля, захопившись власними заробітками, почала знецінювати працю матері, її досвід, її саму, проявляючи грубість. Це біль, знайомий багатьом батькам.

Проте Людмила знайшла в собі сили не зламатися, а змінити ситуацію. Її рішучий крок був не помстою, а уроком життя. Уроком про те, що відповідальність – це не лише слова, а й дії. Про те, що гроші не з’являються з нічого, а праця має ціну. І що поважати себе – це перший крок до того, щоб тебе поважали інші.

Ця історія підкреслює глибоку мудрість: любити – не значить завжди потурати. Іноді справжня любов вимагає твердості, встановлення меж і навчання самостійності. Важливо, щоб діти відчули реальну ціну життя, а батьки – не боялися бути мудрими наставниками.

Запитання до вас:

Які, на вашу думку, найважливіші уроки ми маємо передати своїм дітям для їхнього успішного та гармонійного життя?

Поділіться своїми думками в коментарях. Ваш досвід – безцінний!