Коли я поверталася додому з парку, мені потрапила на очі старенька, що несе важкий пакет яблук. Здавалося, вона боролася з вагою, намагаючись зберегти рівновагу.

Раптом пакет не витримав і порвався, яблука покотилися тротуаром на всі боки. Перш ніж я змогла підійти та допомогти, з-за рогу вибігла група підлітків.

Вони почали голосно сміятися, показуючи пальцями на розкидані фрукти та стареньку.

Не замислюючись, вони підібрали кілька яблук із землі і запроторили їх у кишені своїх курток. “Гей, поверніть все! Це не ваше!” — гукнула я, наближаючись до них.

Один із підлітків, схожий на лідера, посміхнувся і відповів: “Та добре тобі, бабця не помітить. У неї їх повно!” Мене це тільки ще більше розлютило.

“Як вам не соромно? Негайно допоможіть їй зібрати яблука назад!” Бабуся, у свою чергу, дивилася на нас з безпорадністю та смутком в очах.

Підлітки, відчувши мою рішучість, переглянулись. “Добре, гаразд, не треба кип’ятитися,” – сказав інший підліток, і вони почали, неохоче, піднімати яблука з землі.

У результаті ми разом зібрали розсипані фрукти. Бабуся подякувала нам, і в її очах з’явилася іскра теплоти.

Підлітки пішли, здавалося, трохи збентежені своєю поведінкою.

Уся ця ситуація нагадала мені, що іноді для відновлення справедливості досить просто висловити свою позицію та діяти згідно з власними переконаннями, не боячись і не соромлячись нічого.

КІНЕЦЬ.