Я йду, Тарасе… Скажу прямо — я закохалась. Біля нього я знову відчула себе жінкою.

Тарас їхав старою розбитою дорогою, що вилася між селами, де кожна верба пам’ятала його дитинство. Він не був тут майже десять років. Відколи не стало батьків, він жодного разу не навідав родове гніздо. Завжди не знаходилося часу — справа, контракти, зустрічі. Він будував, заробляв, піднімався вгору. Але тепер він був справді вільний. Вперше за багато років. І це було, як подих свіжого повітря після бурі.

Автомобіль підстрибував на вибоїнах, колеса ковзали по глиняній узбіччі, вкритій польовими травами. На мить дорогу перебіг заєць, щезнувши у високій кропиві. Тарас зупинився, вийшов, вдихнув сирий вечірній повітря і глянув на полум’яний захід. Наче сама природа завмерла, даючи йому час усвідомити: він починає новий шлях.

За плечима — тридцять років шлюбу з Олею. Вона була молодша на дванадцять років — яскрава, ефектна, чарівна. Він любив її всім серцем, пестив, ставив дім, забезпечував подорожі, працював заради неї та дітей. Та коли діти виросли, а він все більше часу проводив на будмайданчиках, Оля відчула, що втрачає себе. А потім — просто перестала повертатися додому вчасно.

Спочатку Тарас не вірив чуткам. Друзі обережно натякали, але він відмахувався. Допоки одного дня Оля не сказала просто:

— Я йду, Тарасе… Я закохалась. Він молодший, вільний, і біля нього я знову відчуваю себе живою. Пробач, але я більше не хочу цього життя.

Вона не просила ні вибачень, ні пояснень. І Тарас не спиняв. Просто залишив їй квартиру, не став ділити майно, не пішов до суду. Хотів зберегти гідність, не топчучи минуле.

Він лишився на чолі будівельної компанії, але переїхав зі столиці до села, у той самий дім, що колись збудував для батьків. Там, де було тихо, справжньо. Дім стояв біля гаю, оточений соснами, і пахнув деревиною та хлібом. Тут не було ні пафосу, ні фальші. Лише земля, небо й спогади.

Спочатку було самотньо. Колишні колеги дзвонили все рідше, столиця віддалилася, немов чужа планета. Але потім почалося справжнє повернення до себе. Ранкові прогулянки житовим полем, рибалка на закинутому ставку, гриби у осінньому лісі, вогонь у грубці — все це лікувало душу. Оля стала ніби далеким сном, що вже не тривожить.

А потім, на сільському цвинтарі, де він прийшов провідати рідні могили, побачив пса. Худого, сумного, з згаслими очима.

— Це Бурко, — пояснив сусід. — Він жив у Палагни, вона померла. Відтоді не йде від її могили. Чекає, все чекає…

Тарас присіпнув поряд.

— Привіт, Бурко. Підеш зо мною?

Пес не відразу, але підвівся. І пішов. Відтоді вони були нерозлучні. Селяни дивувалися:

— Видно, добрий чоловік цей Тарас. Якщо собака його прийняв — значить, серце у нього гаряче.

Взимку вони вдвох чистили сніг — він лопатою, Бурко — граючись біля ніг. Незабаром мав приїхати онук — донька обіцяла завітати з родиною. Тарас прикрасив дім гірляндами, приготував санки. Бурко буде гратися з дітьми, а в хаті знову залунає сміх.

Він дивився на обрій, де сонце пробивалося крізь хмари, і вперше за багато років відчував не біль, не тривогу — а тепле, справжнє щастя. Він не мріяв про нових жінок, не шукав помсти, не будував планів. Він просто жив. У своїй хаті. Зі своїм псом. У своєму селі. І знав — усе було правильно.