Андрій не йшов – він готувався йти. Подумки репетирував промову. Вибирав костюм. Навіть начистив черевики. Тому що такі речі – їх треба робити з гідністю.

Не як зрадник, а як чоловік, який прийняв «зважене рішення». Щоб дружина, звичайно, посумувала, але зрозуміла: ну що ж, буває, кохання минулося. І відпустила. Без істерик.

Він зайшов у кухню. Олена стояла біля раковини, розбирала пакети. Домашня. Злегка розпатлана. У халаті. Навіть не обернулася.

– Олено, нам треба поговорити, – сказав він, стримано, наче його знімали на приховану камеру.

– Говори, – байдуже відповіла вона, витягаючи з пакета курячі гомілки.

– Я… йду, – сказав він, роблячи паузу, як у театрі, бо чекав на реакцію.

– До Світлани? – спокійно уточнила вона.

Він завмер. Пауза стала ніяковою. Він чекав шоку, а отримав буденну поінформованість.

– Звідки ти знаєш?

– Андрію, любий, ти поводишся, як підліток! Телефон під подушкою, парфум відром ллєш, сорочки раптом почав прасувати. Смішно ж! Думаєш, я не бачу?

Він відчував, як здіймається хвиля роздратування. Де драма? Де сльози? Де розпач? Він був готовий до них. А тут – тиша. І ніж кухонний стукає по обробній дошці.

– Ти не хочеш… зупинити мене?

Вона поклала ножа. Підняла на нього очі. Без злості. Без паніки. Просто дивилась.

– А навіщо? Якби хотіла, ти б не збирався йти.

Він застиг. Все було не за планом. Зовсім не за планом.

– Я думав, тобі буде боляче.

– Боляче? Було. Місяця два тому, коли зрозуміла, що ти вже не зі мною. Тоді й поплакала. А зараз… Зараз просто не бачу сенсу тебе тримати.

Він мовчки сів за стіл. Пальці ковзнули по кухлю – білому, з потертим малюнком, купленому разом років п’ятнадцять тому.

Він уперше за довгий час подивився на кухню, як чужинець: чайник, який свистить не в тему, старі магнітики на холодильнику, табурет з витертим сидінням.

І на дружину – наче вперше. Стільки років разом, а відчуття, що вона давно в іншій кімнаті. Або в іншому житті.

– Я… можу зібрати речі?

– Звісно. Каву будеш?

Він кивнув головою. Мовчки. Йому раптом стало дуже холодно. Наче це його щойно залишили, а не навпаки.

Світлана не писала. Вже майже годину. Він увімкнув телефон – ні повідомлень, ні пропущених. Хоча знала, що зараз він мав «все вирішити».

Вона навіть казала: «Я чекаю на тебе, Андрійку». А зараз… тиша. Як у бездушному коридорі.

– Може, подзвониш їй? – Запропонувала Олена, роблячи ковток кави.

Він не відповів. Відкрив месенджер. Нарешті – коротке повідомлення:

– Андрію, не приїжджай сьогодні. В мене складний день. Напишу згодом.

Пізніше напишу? Ні – чекаю, ні – люблю, ні, як ти там! Просто – не приїжджай!

Він перечитав ще раз. Сів на край дивану. Пальці його тремтіли.

– Ну що, – запитала Олена. – Щось змінилося?

Він не відповів. У грудях почало палати – як від дешевої біленької. А, можливо, через те, що ти сам зіпсував усе, що в тебе було.

Потім все сталося швидко. Олена відчинила шафу, кинула на ліжко сорочки, джинси, парочку светрів. Звичайне таке «збирання речей». Без докорів, без слів, просто – буденно.

– Стривай, – сказав він.

– Що?

– Я… Я, мабуть, поспішив.

Вона глянула на нього, як на знайомого, якого не бачила багато років. Спокійно. І якось навіть дбайливо.

– Правда? А мені здавалося, що ти був впевнений. Ти ж казав: “Я не хлопчик, я все обдумав”. Так?

Він стиснув скроні. Світлана мовчить. Олена не тримає. А він – на роздоріжжі. Але вже без дороги назад.

– Поговорімо… – тихо сказав він.

– Про що? Як ти два місяці жив подвійним життям? Про те, як сподівався, що я валятимуся у твоїх ногах, благатиму, плакатиму, кричатиму?

– Не буду, Андрію. Я не жінка, яка вибачає за розкладом. І вже точно не запасний аеродром.

Він проковтнув. Все, що вона казала, – правда. І це було нестерпно.

– Олено, я не хочу йти.

Вона зітхнула втомлено, глибоко. Потім узяла валізу, та подала йому.

– А я хочу, щоб ти пішов. Тому що я заслуговую на краще. Людину, яка не вагатиметься між мною та “Світланою”. Яка не чекає, поки її проженуть, щоб згадати, де її дім.

Він стояв у коридорі. За спиною – запах кави, знайомий голос, усе, що було його життям. Попереду – невідомість. І більше нічого.

Олена відчинила двері. Холод ударив у обличчя.

– Тебе відвезти кудись? Чи сам дійдеш?

Він похитав головою.

– Ти правда мене виганяєш?

– Ні, Андрійко. Я тебе відпускаю. А це набагато сильніше!

Він спустився сходами. Валіза здавалася важкою. Або просто серце не давало йти. Він вийшов надвір, вперше за довгий час один. Без упевненості. Без кохання. Без дому.

А вона лишилася там. У теплій кухні. З кухлем кави. Спокійна, впевнена, сильна. І це було справедливо.

Іноді чоловік іде, думаючи, що його триматимуть. Але йде не зі стосунків – а з життя жінки, яка в якийсь момент припинила боротися за нього. Не тому, що розлюбила. А тому, що полюбила себе.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.