– Я йду на вулицю, – сухо в дверях сказала свекруха.

– Хліба я куплю!

– Але ж ви нічого сьогодні не їли! Вам погано не стане?

– Ні-ні, у мене щось ще зі вчора така важкість. Не можу їсти нічого!, – відповіла мені Ольга Дмитрівна і пішла в невідомому напрямку.

Я ж прекрасно знала справжню причину тої “важкості”.

До нас на місяць часу приїхала в “гості” моя свекруха. Я перші дні догоджала, готувала, хоч і працюю з дому. Але минів тиждень і мій запал догоджати свекрусі зник.

Ні, я готувала, але вже в такому режимі, який зручний моїй сім’ї, а не невістці.

Просто вона така людина, що сама навіть хліба не поріже і готової квашеної капусти в мисочку не набере. Все маю робити я, бо вона завжди “погано почувається”.

В понеділок чоловік рано пішов на роботу, а в мене була термінова робота за компом.

Було вже за 11 ранку, а я ще була вся в роботі. Я випила кави і мені того хватає. Коли ти не рухаєшся, то не так сильно хочеш їсти.
Свекруха ж крутилася і так і сяк, але я не хотіла вставати і бігти на кухню.

Я сказала, що може щось собі знайти в холодильнику, але ж Ольга Дмитрівна чекала моєї фірмової подачі.

І десь година 11.30 чую рух в кімнаті.

– Ви кудись йдете?

– Так, йду на вулицю, прогуляюся, заодно і до лікаря запишуся.

– Аде ж ви нічого не їли.

– Та щось не хочеться, – відповіла свекруха, але всім виглядом показувала, що вона на мене ображена.

За годинку і я вийшла на вулицю, потрібно було деякі документи передати співробітнику. Додому я поверталася через базар. І дивлюсь, щось схоже стоїть в кутку біля столику на вулиці, на мою свекруху.

І так, я не помилилася. Моя ображена Ольга Дмитрівна наминала жирнючу шаурму за обидві щоки.

Ось вам і “важкість”…

Ну така вона дивна людина, що словами не описати.

А потім буде говорити всім, що то я у всьому винна, бо погано її в себе приймала.

Але чи повинна я їй догоджати?

Невже людині важко зрозуміти, що в мене робота і ту гречку чи іншу кашу і самому можна приготувати?

Джерело