— І я не розумію, чому він так надовго затримався, – скаржилася я подрузі. Ні, не те що я ревную або не довіряю йому — просто дивно, що людина так довго не повертається додому, особливо коли тут, на заході, я сама ледве справляюсь з поточними справами.

— Ти йому дзвонила, що він каже? – запитала Ірина.

— Він не каже нічого конкретного, а я не розумію у чому справа, – намагалася пояснити я.

У нас з чоловіком спільний бізнес. А ще й ситуація в країні неспокійна, небезпеки зростають, але він мовчить коли повернеться, не бере зворотних квитків і навіть нічого не обіцяє.

Телефоную йому кожного вечора, а він мені те саме:

— Я не знаю, коли зможу приїхати. Каже, що не може залишити батька, бо той нещодавно був у лікарні. Хоча цілий тиждень вже минув, як його виписали й, здається, вони обоє з мамою вже цілком можуть самостійно обходитися без його допомоги.

— То в чому справа? — питаю його, коли він знову не дає конкретної відповіді.

— Я відчуваю, що ще потрібен тут, — каже він.

— Ну добре, але ж можна найняти когось, хто буде ходити в магазин, допомагати вдома. Ти ж знаєш, тут теж не рай, — в моєму голосі з’явилися нотки роздратування.

— Знаю, але ти сама чудово справляєшся, я в тебе вірю, — відповів чоловік, наче нічого не сталося.

Та якби ж так! Я ж не з каменю зроблена. Що не вечір, то я плачу в подушку. Чому він мене не чує? Невже йому так зручно залишити мене саму в цей складний час? Я вже думала написати свекрусі, спитати, коли вони «відпустять» свого синочка додому, але, певно, це було б невдалою ідеєю. Та й що вона відповість? Вони там, у своєму світі, зі своїми правилами.

Вечір за вечором ми сваримося. Я розумію, що він любить своїх батьків і хоче допомогти, але невже не може знайти золоту середину? Ось сьогодні знову намагалася з ним поговорити.

— Слухай, ми так далі не можемо, — починаю я розмову, нервуючи.

— Про що ти? — його голос звучить втомлено, як завжди останнім часом.

— Я тут сама з дітьми, а ти там. Я тебе теж потребую, ми ж сім’я.

— Знаю, але не можу поїхати зараз. Розумієш, тато ще слабкий…

— Та ти хоч сам собі віриш? Він вже тиждень як виписався, свекруха йому може допомогти!

Тиша у відповідь. Знову. А що я можу зробити? Може, дійсно просто змиритися? Мовчки чекати? Але це так нестерпно, коли твій чоловік — далеко, коли ти почуваєшся такою покинутою.

І ось у мене з’являється одна думка: а що, як це не просто відстрочка, а початок кінця? Чи, може, він просто не хоче жити тут більше? Сумніви точили мене зсередини і я вже не впевнена, що він повернеться так, як раніше обіцяв.

Останнього вечора, коли знову зідзвонились, моє серце завмерло. Він відповів холодно:

— Мені треба ще трохи часу. Будь ласка, не тисни.

Ще кілька днів я мовчки чекаю, але з кожним ранком стає дедалі ясніше: повернення вже не буде. Його присутність, навіть у телефонній слухавці, тепер лише тінь того, що колись було живим та справжнім.

Я зважилась на останній крок, залишила дітей зі своєю кращою подругою і поїхала на інший кінець країни аби повернути чоловіка додому. Тільки но я ступила на поріг, як до мене підбігли двоє дітлахів, років п’яти. Слідом за ними з хати вийшла жінка, яка покликала їх до себе, а за нею і мій чоловік.

Я й слова не встигла промовити, як на порозі з’явилася свекруха, вона в одну мить заштовхала свого синочки і ту, як я тепер розумію розлучницю, в дім, а мені аж зашипіла, щоб я йшла геть і не влаштовувала сцен на все село. Вона просто виштовхала мене за хвіртку і закрила її на замок.

Я втратила дар мови, ноги мене не слухались, а сльози бігли так, як ніколи в житті. У мене промайнуло перед очима все моє подружнє життя. Я просто сіла під парканом і не знала, як взяти себе в руки. Ось вона, справжня причина відмовок чоловіка повертатися додому. Він ось так просто взяв і проміняв мне і наших дітей на якусь іншу жінку і чужих дітей? А його батьки так просто відмовились від рідних онуків? Здається, що мій світ розвалився на тисячі дрібних шматочків.

Ніч огортає місто холодом і я виходжу на балкон, вдихаючи свіжий, колючий повітряний струмінь. Діти давно вже спали під теплими ковдрами, а завтра чекав новий робочий день. Знов готувати сніданки, тільки на трьох, без нього, знов проводжати дітей до школи та бігти на ринок, щоб отримати хоч якийсь виторг з того товару, який ми закупили.

Знов вечір проводити без нього. Діти вже й не питають, коли повернеться тато, адже остання надія на це вже згасла. Десь у далекій кімнаті звучить сміх — мої сусіди повернулися додому. Вони живуть своїм життям, у якому все ще є любов та надія.

А я стою тут, самотня, дивлюся на порожнє небо і розумію, що відтепер буду боротися з цим холодом наодинці.

Джерело