– Не до тебе мені зараз, Михайле. Донька з чоловіком розлучається, зять квартиру хоче ділити. Не знаю, куди їй, бідолашній, з дітьми тепер подітися. А ти з своїми залицяннями знову починаєш, – кажу я своєму сусіду.

Михайло – чоловік хороший, і давно мені пропонує зійтися, але я ніяк не можу наважитися, бо у мене є про кого дбати. Це моя донька Наталя, в якої постійно купа проблем.

Дитину свою я сама ростила, чоловіка мого рано не стало, а другий раз я заміж не поспішала виходити, не хотіла вітчима для доньки.

Поруч зі мною жив сусід Михайло, він теж рано став вдівцем, і сам виховував сина. Ми одне одному дуже допомагали. Я Михайлу з жіночою роботою, а він мені з чоловічою.

Коли яке свято було, то я їм з сином щось смачненьке готувала, а коли весною чи восени на городі було багато роботи, то вже Михайло мені подавав руку допомоги.

Так ми багато років одне одного виручали. Був момент, коли Михайло мені пропонував зійтися, але я йому відмовила, бо донька підростала, мені про її майбутнє треба було думати.

Я поїхала на заробітки в Італію, бо вважала своїм обов’язком забезпечити доньку житлом.

Наталя заміж вийшла, стала з чоловіком жити у нас вдома. Зять мені відразу не сподобався, але я мовчала, бо донька була в захваті від нього.

Не минуло і пів року, як донька мені заплакана телефонує і каже, що її чоловік надумав з нею розлучатися, бо він не хоче в селі жити.

– Твоя мама обіцяла нам квартиру, а ми живемо в її будинку, де я не господар, – став говорити зять.

Я і справді обіцяла, що як буду мати таку нагоду, то куплю дітям квартиру, а поки стала збирати гроші, думала їх спочатку в наш будинок вкласти.

Та коли зять заладив про квартиру, щоб не дійшло до розлучення, мені довелося змінити свої плани. Щось у мене вже було відкладено, щось я позичила, і купила я їм квартиру.

Зять передумав розлучатися, але мені довелося житло на них двох записати.

Я ще тоді вважала це поганою ідеєю, але донька на цьому наполягла.

Свій будинок я також з часом облаштувала, бо мені теж треба десь жити як я повернуся. Вічно заробітчанкою я не буду.

У доньки з її чоловіком двоє дітей народилося, вона в декреті сиділа, зять теж був не дуже беручкий до роботи, тому їхню сім’ю весь цей час забезпечувала я.

Заробляла я непогано, не менше тисячі євро в місяць, тому мала мала можливість утримувати сім’ю доньки і зятя.

Я була впевнена, що добре роблю, але виявилося, що ні. Мій зять настільки звик, що йому все подають в готовому вигляді, що зовсім розлінився і перестав працювати.

Тому знову завів мову про розлучення, бо у них грошей стало менше, адже я менше стала присилати.

Приїхала я додому, щоб з усім розібратися. Донька плаче, не хоче втрачати чоловіка, вона його досі любить, не зважаючи ні на що, та й дітки спільні є.

Я думаю, як доньці допомогти, а тут Михайло з своїми залицяннями. Наполягає на тому, щоб я вже більше нікуди не їхала, а розписалася з ним і жили разом.

– Ти свою доньку і зятя все життя на своєму горбі будеш тягти? Пора вже їм самостійними стати. Повір мені, що якщо зять захоче піти, то він піде, скільки б ти йому не догоджала, – каже.

Слова Михайла мене зачепили, я серйозно задумалася. І справді, я йому догоджаю як можу, а він просто користується моєю добротою.

Я все добре обдумала, прийшла до доньки з зятем і кажу:

– Робіть що хочете – розлучайтесь або не розлучайтесь, а я заміж виходжу і більше жодного євро вам не дам.

Сказала і пішла. З Михайлом ми розписалися і я в Італію більше не їду, з мене досить.

А зять передумав розлучатися. Навіть на роботу влаштувався. Спочатку вони з донькою на мене ображалися, але потім самі прийшли миритися.

Добре, що я скористалася порадою Михайла, а то і далі б всіх на своєму горбі тягла.

Виходить, що не завжди ми добре робимо, коли повністю забезпечуємо своїх дітей, вони тоді втрачають інтерес до життя. А так нехай самі працюють, це навіть сильніше скріплює їхній союз. Я переконалася вже на власному прикладі.

Джерело