– Хоч подивлюся, що ви там купили, – вкотре сказала мати. – Без мене брали, напевно, одразу треба налаштовуватись на негатив? – Додала вона і запитливо подивилася на мене.

Я скривив обличчя і несхвально похитав головою. Бурчання матері починало мене злити.

– Ти хоч при Соні так не скажи, – не стримався я. – До того ж дача наша, тобі вона навіть не подобається…

Мати засмучено схопилася за голову і почала з новою силою охати й ахати. Я чудово знав свою матір, та розумію, що весь цей театр вона розігрує для мене.

Стиснувши зуби, я увімкнув у машині музику, щоб не реагувати на її буркотіння. Про себе я порадувався тому, що Соня не приїхала зараз разом зі мною, та не чує марення моєї матері.

Близько сорока хвилин пішло на дорогу до дачі. Я сподівався, що за цей час мати заспокоїться.

Однак та, як на зло, тільки увійшла до смаку. Під’їхавши до будиночка, я зупинив машину. У салоні зависла тиша.

– Виходитимемо, чи так і продовжимо сидіти? – нетерпляче запитала мати.
– Вийдемо, коли ти домовиш, – сухо відповів я.

– Я домовила, – байдуже відповіла мати. – Давай вже дивитись твою дачу!
– Нашу дачу, мамо, нашу! – суворо уточнив я.

– Яка різниця? – махнула вона рукою. – Відкрий мені дверцята, бо я не знаю, куди тут натискати. Батько мав іншу машину, в ній все було зрозуміло…

Я допоміг матері вибратися з автомобіля та взяв сумки, які вона набрала із собою.
– Що там у тебе? – поцікавився я. – Важкі…

– Там все важливе, – усміхнулася вона і схвально поплескала мене по спині.

Я помітила нашу машину ще тоді, коли вона їхала вулицею. Проте, я так і не зрозуміла, чому Віктор так довго не виходить.

Я кинула сапку і подивилася в дірку в паркані. Про те, що свекруха таки приїхала разом із чоловіком, я зрозуміла по її голосу.

Через десять хвилин Віктор із матір’ю увійшли до будиночка. Свекруха покидала все і почала оглядати кімнату.

– Ну таке собі, звичайно, не хороми, – вона скорчила невдоволену гримасу.
– Ми з Віктором жити тут цілий рік і не збираємося, – стримано заперечила я.

Свекруха посміхнулася, але ні слова більше не промовила на цю тему. Натомість вона попросила відвести її на ділянку.

– Хочу подивитися, що там у вас є, які плодово-ягідні дерева ростуть, – потерла вона руки й попрямувала до дверей.

Ми пішли за войовничо налаштованою свекрухою у бік городу.
Взявшись в боки, свекруха окинула поглядом невелику ділянку і задумливо промовила:

– Два прутики стирчать, і все. Синку, їдемо на базар за деревцями!
– Навіщо?

– Я хочу зробити вам подарунок! – рішуче заявила вона. – Збирайся!
Не знаючи, що робити, я запитливо глянув на Соню, яка була помітно розгублена.

– Їдемо! – промовила свекруха й попрямувала до машини.
Соня здивовано знизала плечима у відповідь, і я сприйняв це, як спонукання до дії.

Близько двох годин ми були відсутні. Прибули ми із покупками, що зайняли весь багажник.

Як виявилося, свекруха настільки розщедрилася, що накупила нам у подарунок купу саджанців та добрива.

– Наступними роками будемо вишні, черешні та яблука їсти! – діловито промовила вона, пишаючись собою і чекаючи на похвалу.

Зрозумівши це, я подякувала свекрусі й запросила їх з чоловіком за стіл, який я накрила за їх відсутності.

– Головне, щоб все виросло! – з розумним виглядом промовила вона, сидячи за столом. – А то вийде, що дві з половиною тисячі у смітник викинула.

Я зрозуміла, що свекруха не просто так озвучила суму покупки. Вона хотіла показати, що їй для нас нічого не шкода.

Цього ж вечора саджанці були посаджені, а наступного дня ми поїхали в місто. Спочатку ми заїхали до нас, щоб переодягнутися, а потім свекруха почала збиратися на електричку.

Вона жила за сімдесят кілометрів від міста і дуже рідко була у нас в гостях.
– Синку, – покликала мене мати, як тільки Соня пішла у ванну митися, – поговорити треба.

Як тільки я підійшов до матері, вона напівпошепки вимовила:

– Я саджанці купила, гроші витратила, а пенсія буде лише за два тижні. Чи не можеш мені повернути гроші за саджанці?

Я розгубився, почувши слова матері, яка ще вчора говорила, що це подарунок.

– Так, звичайно, – забарився я, але тут же згадав, що на моїй карті грошей немає. – Зараз у Соні спитаю.

– Ні, ні, вона не повинна знати, що я, стара дурепа, не розрахувала, – захихотіла мати.

Я задумливо почухав потилицю, думаючи, як викрутитись, але тут же згадав про скарбничку, в яку дружина постійно кидала гроші.

Я відкрив її й поспішно зібрав усі паперові купюри. Рахувати суму я не став, лише краєм ока вловив, що там були й банкноти по двісті гривень.

– Мамо, не знаю, скільки тут, але що є, – я простяг матері гроші.
Мати стала поспішно пхати їх до себе в сумочку, та швидко зазбиралася на електричку.

Я відвіз її на залізничний вокзал і повернувся додому лише через сорок хвилин.

У дверях мене зустріла розгублена дружина. Здивовано подивившись на мене, вона сказала:
– Нас обікрали…

– Чому ти так вирішила? Начебто все на місці, – здивовано відповів я.
– Гроші зі скарбнички зникли. Ми їхали, вони були там. Зараз же, тільки металеві залишилися…

Я збентежено відвів очі убік, розуміючи, що приховати від дружини нашу з матір’ю таємницю не вдасться.

– Мама попросила повернути гроші за саджанці.
– Це ж був подарунок! – приголомшено промовила Соня.

– Ну вона не розрахувала, тепер жити нема на що, тому я віддав їй усі купюри зі скарбнички, – байдуже відповів я.

По тому, як різко змінилося обличчя дружини, я зрозумів, що зробив велику помилку.
– Щось не так? – ледве чутно спитав я.

– Ти у своєму розумі? Вона купила на дві з половиною тисячі, а там одними папірцями було понад п’ять! – гаркнула на мене дружина і розплакалася. – Я ж збирала на новий диван…

– Пробач, я не знав, – занервував я, зрозумівши, в яку халепу потрапив.

– Рахувати тебе не вчили? – крізь сльози промовила Соня. – Та й навіщо взагалі такі подарунки, за які потім гроші просять? Мені ось і задарма не потрібні її вишні та яблуні!

Приголомшений, я не знав, що на це відповісти дружині. Взявши себе в руки, я спитав:
– Хочеш, щоб я мамі зателефонував і попросив повернути дві з половиною тисячі?

– Ні! Не хочу, бо це ти винний, а не вона! Хто ж відмовиться від зайвих грошей? – смикнулася Соня і пішла на кухню.

Більше мови про провину чоловіка не заходило. Через місяць свекруха знову приїхала в гості, та повідомила, що знову хоче зробити нам подарунок на дачу!

Вона забажала купити насіння та коріння квітів, але я стала в позу, та заявила, що презент, за який потім треба повертати гроші, нам не потрібен.

Свекруха одразу зрозуміла, що Віктор проговорився з приводу того, що вона забрала гроші за саджанці.

– Ну ні, так ні, – знизала плечима свекруха, вдавши, що нічого не зрозуміла. Зате я добре зрозуміла, що більше жодних подарунків від свекрухи я не прийму, щоб, в черговий раз не опинитися в дурнях!

Це ж треба бути такою наглою, та підступною? Зрозуміла, де можна розжитися, і знову за своє! Але, зась! Ми на одні граблі, двічі не наступаємо! Як вам “подарунок” свекрухи?

КІНЕЦЬ.