Сашко почував себе страшенно безглуздо. І навіть дружині не сказав, куди їде. Він і сам не вірив у таке, але просто вже зневірився: всі лікарі казали, що жодних перешкод у появі дитини у них із дружиною немає.

Але за три роки бажаний малюк так і не з’явився, хоч вони перепробували вже все, що могли.

– Не впадайте у відчай, я знаю багато пар, у яких роками нічого не виходило, а потім одна дитинка за іншою, самі повірити не могли, – говорив лікар.

Яна спочатку трималася, але в останній рік зовсім здала: припинила стежити за собою, звільнилася з роботи, навіть з подругами не зустрічалася.

Потай від неї Сашко ходив до психолога, і той порадив залучити Яну до якоїсь діяльності: знайти їй хобі, собаку нарешті завести.

І Сашко все це чесно намагався виконувати, але Яна нічого не хотіла: ні ходити на танго, хоч раніше кликала його, ні собаку, взагалі нічого. І ось тоді Сашко згадав тітку Іру…

…Тітка Іра була двоюрідною сестрою його мачухи. Якось влітку Сашка ні з ким було залишити, і він провів з тіткою в селі два місяці. А потім возив туди Настю, свою першу дівчину, якій бовкнув, хвалячись, що його тітка – знахарка.

І Настя спалахнула. Довелося її везти, негарна ситуація вийшла, бо тітка Іра про таке не поширювалася і лише своїм допомагала.

З Настею він уже в селі тоді посварився і на зло їй спокусив дівчину на дискотеці з довгою лляною косою, як з казки.

-Ти мені снився, – говорила дівчина, і очі у неї блищали якось підозріло. – Я знаю, що ми завжди будемо разом.

Саша тоді поспішно поїхав і від ненормальної дівчини, і від Насті, абияк попрощавшись із тіткою Ірою.

А зараз і запитати про неї не було в кого: мачуха розлучилася з батьком і поїхала в іншу країну, років зо три від неї нічого не було чути. Ось він і вирішив поїхати так, навмання.

Дорога була розбита, Сашко не звик їздити по таких. Ще з роботи, як на зло, відривали – один раз поїдеш, і обов’язково щось станеться!

То котел полетів, то у працівника, який на об’єкт мав виїхати, щось із животом трапилося, отруївся він, чи що.

Загалом, всі дзвонили та дзвонили. А сам Сашко дзвонив Яні, переймався, бо надто вже вона апатична була в останній тиждень, і щоразу, йдучи з дому, він боявся, сам не знаючи чого.

– Та що ж це таке!

Відволікаючись на телефон і сумні думки, він не помітив, як на дорогу вибіг хлопець у смугастій майці. Сашко загальмував, прочинив вікно.

-З глузду з’їхав? Куди кидаєшся під колеса?

– Так я вам махаю, а ви не дивитесь! Дядечку, підвезіть до Михайлівки, ви ж туди?

– А ти як тут опинився, дозволь дізнатися?

– Та пацани мене кинули, поїхали одні.

– За справу, мабуть, кинули.

– Ну, не без цього.

– Добре, сідай. Тільки не забрудни мені тут все.

Сашко вирішив, що це вдало, бо заразом розпитає про тітку Іру, хлопчик напевно знає. Так і сталося.

– Живе, звичайно, куди ж вона подінеться, – якось по-дорослому розсудив він. – Ми для її Наталки суниці носимо.

– Що за Наталка?

– Ну, онучка її.

– Зрозуміло. А тітка Іра… Ірина Петрівна, тобто. Ну це. Лікує ще?

– Коли сильно треба, лікує, – повідомив із серйозним обличчям хлопець. – А ви до неї, значить, їдете? Вона чужих не бере навіть за гроші.

– А я не чужий, – відповів Сашко.

До зустрічі він підготувався. Купив гарну шаль, бо пам’ятав, що тітка Іра такі любила. Величезний набір чаїв ще, цукерки дорогі, кухоль гарний.

Висадивши хлопчика біля будинку, на який той вказав, Сашко знайшов будинок тітки Іри, який ледве впізнав через нову фарбу – раніше він зелений був, а тепер рожевий.

Від хвилювання, аж долоні спітніли. А якщо й справді прожене? Але коли вже приїхав, треба йти.

За шість років, що вони не бачилися, тітка Іра постаріла: у темному волоссі стрічками іскрилася сивина, між бровами залягла глибока зморшка, а саме обличчя ніби загострилося, стало сухіше.

– Здрастуйте, тітко Іро, – сказав він, не знаючи, як правильно – триматися офіційно, чи, як раніше, обійняти її.

Вона сама за нього вирішила – зробила крок назустріч, обійняла коротко, цмокнула в щоку.

– Ну, нарешті, – сказала тітка Іра.

Сашко здивувався. Чекала вона на нього, чи що? Може, знала, що приїде, відчувала ще тоді ось це, через що в нього діти не виходять?

– Я ось вам привіз …

– Проходь, – перервала його вона. – Давай, я потім подивлюся. Пішли, чай остигає вже.

По спині аж холодок пробіг – наче й сам сюди приїхав, але не вірив у таке. Може, хлопець цей уже встиг зателефонувати, попередити її?

На кухні тхнуло так звично, Сашко аж посміхнувся – всього двічі тут був, але такого запаху більше ніде не зустрічав. Пахло не травами, чимось іншим: солодко-гірким, що лоскоче ніс.

За столом сиділа дівчинка. Біленька, кирпата, з круглими блакитними очима. У склянці у неї було молоко, в яке вона кидала шматочки печива, відламуючи їх крихітними пальчиками від нерівного цукрового квадратика.

У горлі у Сашка пересохло. Десь він уже бачив ці блакитні очі та ніжне лляне волосся.

– Наташа, привітайся з дядьком, – сказала тітка Іра.

Дівчинка відпила зі склянки молока, залишивши під носом білі вуса, і сказала:

– Привіт.

Сашко озирнувся на тітку Іру. Та мовчала. І з її погляду він нічого не міг зрозуміти. Запитати? Але що спитати? І як?

– Сідай, – веліла тітка Іра. – Зараз чай наллю, цукерки твої дістанемо.

Він був впевнений, що вона навіть одним оком не зазирнула до пакета.

Сашко не міг відвести очей від дівчинки. Вона ж так і кришила печиво, виловлюючи його ложкою, зовсім не помічаючи гостя. Доївши до кінця, вона сказала:

– Дякую, баба Іра. Я піду погуляю?

– Йди. Тільки за огорожу не ходи, зрозуміла?

– Зрозуміла.

Коли дівчинка вийшла, Сашко прокашлявся і сказав:

-Тітко Іро, я ось чого приїхав …

– Знаю я, чого ти приїхав. Тільки марно мотався, бо я тобі не допоможу. Діти у вас будуть, але не зараз.

– А коли?

Вона знизала плечима.

– І що мені робити?

Знову мовчання.

– Тітко Іро …

– Що?

– Ця дівчинка. Наталя. Вона…

– Сирота, – відповіла тітка Іра. – Мати її появу не пережила. Інших родичів не було, тож…

Інших родичів… Що вона має на увазі? Сашко ж їй не родич начебто. Чи родич? Приїхав він сюди, тож ходити навколо не було сенсу.

– Вона моя дочка?

Тітка Іра кивнула. А Сашкові здалося, що він розучився дихати, навіть голова запаморочилася.

– Чому ви мені не повідомили? – спитав він, і голос здався чужим, незнайомим.

– Навіщо? – Знизала плечима тітка Іра. – Тоді ти не був готовий.

Відчувалося, що тітка Іра якщо не зневажає його, то точно засуджує. І знадобилося багато часу, щоб розговорити її, витягнути правду.

Попросився на цвинтар до Наташі, тоді вона трохи відтанула. Зводила, дівчинку з собою взяла. Коли та втомилася. Сашко взяв її на руки, і серце його наповнилося незнайомою раніше ніжністю.

– Що мені робити, тітко Іро? – спитав він ще раз перед від’їздом.

– Я за тебе не можу вирішити, – сказала вона.

Додому повертався ніби з каменем на шиї, не знав, чи розповідати Яні, чи ні. І взагалі не знав, що з цим робити.

Він не зміг запитати у тітки Іри, віддасть вона йому дівчинку чи ні, але думка ця не покидала його. Мала рацію тітка Іра – тоді він був егоїстичним дурнем, ще б і вмовив бідну дівчину позбутися дитини. А тепер усе стало іншим. Завдяки Яні стало іншим, але як їй це пояснити?

Дорогою довелося заїхати на об’єкт, тож додому повернувся зовсім пізно. Яна лежала на дивані з увімкненим телевізором, який не дивилася.

Коли вони познайомилися, вона була в такій же депресії, але тоді через нерозділене кохання. Сашко закохався в неї з першого погляду. Він відразу зрозумів, що вони з Яною завжди будуть разом.

Щоправда, на завоювання її серця пішов рік, а відразу після весілля вона спалахнула ідеєю мати дитину. Сказала, що з дитинства мріяла, що бути мамою – це її призначення. Але стати мамою не виходило.

– Що так довго? – спитала вона, ображено втираючи сльозинки з темних вій. – Знайшов когось цікавіше, ніж я?

– Яно, ну ти чого? Я на роботі був.

– Справді?

Сашко розумів, що якщо зараз відповість ствердно, то це буде брехня. А брехати їй він не хотів.

– Не зовсім. Увечері був на роботі, а вдень… Мені треба дещо тобі розповісти.

– Я так і знала! – У її голосі з’явилися істеричні нотки. – Правильно, знайди собі ту, яка зможе мати дітей, навіщо я…

– Ну що ти таке кажеш! – обурився Сашко. – Припини. Мені ніхто, крім тебе, не потрібний. Це ти зараз, можливо, передумаєш бути моєю дружиною.

І він розповів їй все. Про тітку Іру, про Настю, яка вибісила його, про бідну дівчину, яка просто була знаряддям помсти, про дівчинку, яку тепер виховує його тітка.

Яна слухала мовчки, з блідим восковим обличчям. А коли Сашко закінчив, спитала:

– І що ти робитимеш?

Сашко втиснув голову в плечі й сказав:

– Я хочу забрати дівчинку. Розумію, що тобі все це не треба і взагалі, мабуть, тільки все погіршить, але я… Це моя помилка, і мені за неї розплачуватися.

– Ти називаєш дитину помилкою? – Запитала Яна.

Було в її голосі щось загрозливе. Сашко повільно, підбираючи слова, відповів:

– Ні. Я маю на увазі, що був тоді необачний, а тепер треба вчинити правильно. Але так я можу втратити тебе, я розумію, що ти…

Яна притиснула палець до його губ і сказала:

– Мовчи. Всяку нісенітницю городиш. Чому ти її одразу не забрав?

Сашко розгубився.

– Ну як … Вона не знає мене. І взагалі. Я не знаю, чи дозволить тітка Іра.

Яна кивнула головою.

– Значить завтра поїдемо знайомитись.

– Що? – не зрозумів Сашко.

– Поїдемо знайомитися з твоєю тіткою Ірою. І з твоєю донькою. Обговоримо, як я зрозуміла, тітка Іра мудріша за тебе буде.

– Це точно, – посміхнувся Сашко. – Та й ти в мене мудріша.

Тієї ночі вони майже не спали. Говорили про дівчинку, думали, як правильніше зробити – одразу її забрати, чи спочатку їздити, щоб звикла. Для неї ж, мабуть, тітка Іра, як мама, а забирати дитину від матері жорстоко.

– Можна їх обох до нас перевезти, – запропонувала Яна.

-Тітка Іра не погодиться, – зітхнув Сашко.

Він навіть не здивувався, коли тітка Іра зустріла їх біля воріт, ніби знала, що вони приїдуть. Наталка стояла поруч, у косиночці та рожевій сукні.

Яна побачивши дівчинку розплакалася, і, не чекаючи дозволу, взялана на руки. Тітка Іра легенько торкнулася її плеча і сказала:

– Ти б не підіймала важкого, дитинко. Тобі зараз не можна…

І жили вони довго, та щасливо, виховуючи доньку, та синочка…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.