– Твоя мати знову кричала так, ніби ми весь її будинок обнесли! – Поскаржилася Олена чоловікові.

Андрій, який сидів у цей момент за ноутбуком, підняв голову і важко зітхнув. Він знав, що характер його мами не цукор.

– Ну розлютилася. Але ж ти її знаєш… – пробурмотів він. – Вона вперта.

– Вперта? Ми майже всі продукти самі купуємо, а вона ще й ниє, що ми її об’їдаємо! Ти хоч раз бачив, щоб вона принесла щось додому? Батон і пакет молока не враховуються!

– Лєно, я не сперечаюся, це безглуздо, але не роздмухуймо скандал. Вона людина похилого віку зі своїми тарганами в голові.

Олена хотіла заперечити, але стрималася. Сварка з Андрієм на додачу до проблем зі свекрухою була їй зараз зовсім не потрібна.

Пів року тому Олена та Андрій і подумати не могли, що опиняться у такому становищі. Вони завжди намагалися триматися окремо від батьків: з’їхали одразу після весілля, винаймали скромну однушку.

Відкладали на іпотеку, заощаджували кожну копійку. Але потім компанія, в якій працював Андрій, закрилася, а зарплата на новому місці виявилася вдвічі нижчою.

Заощадження танули на очах. Мрія про свою квартиру пливла в далечінь.

– Давай поки що до мами переїдемо, – запропонував тоді Андрій. – Тісно, ​​проте зможемо економити.

Спочатку Олена не погоджувалася. Зі свекрухою у неї не було гострих конфліктів, але й душевної дружби теж не склалося. Проте обставини підтискали: цифра на вкладі дрібнішала, і Олені довелося переглянути своє рішення.

Перші тижні пройшли мирно. Олена намагалася не втручатися у господарство, не нав’язувалась, навіть контактувала мінімально.

Вони справно скидалися на комуналку, продукти переважно купували самі, посуд мили відразу після їди. Олена навіть почала думати, що їхні страхи були марними, бо Тамара поводилася стримано, майже привітно.

Але незабаром свекруха почала чіплятися. То не туди тарілку поставили, то чайник не одразу прибрали на місце. Спочатку Олена терпіла, вважаючи це звичайним притиранням, але ситуація погіршувалася.

– Ви мій холодильник спустошуєте! – одного разу випалила свекруха.

Олена здивовано відірвалася від плити. Дивна претензія з огляду на обставини. Невістка спочатку навіть подумала, що їй почулося.

– Вибачте, що?

– Я говорю, що ви мене об’їдаєте! – повторила Тамара. – Щодня тягаєте йогурти, ковбасу, сир… У мене маленька пенсія, я не можу вас усіх прогодувати!

– Але ж ми самі купуємо продукти…

– Ага, самі їх і з’їдаєте, а потім лізете в моє! – буркнула свекруха. – Ні, будемо ділити полиці.

Олена хотіла було виплеснути на свекруху потік обурень, але Андрій обережно торкнувся її ліктя, безмовно зупиняючи.

– Гаразд, мамо, як скажеш, – спокійно сказав він. – Будемо їсти тільки своє.

Наступного дня вони закупилися продуктами, та акуратно розставили їх на своїх полицях. Олена навіть помітила їх наклейками, щоб поділити «територію».

Але незабаром вона почала дещо помічати. З їхніх полиць раптом почала зникати їжа. Спочатку зник йогурт, потім шматок сиру, а невдовзі зникла і скумбрія, яку Олена купила спеціально для вечері.

Вона знала, що це Тамара, але не хотіла звинувачувати голослівно. “Ну хай бере, якщо їй так треба”, – заспокоювала себе Олена.

Але образа накопичувалася. Адже вони чесно прийняли нав’язані нею умови, а вона, видно, навіть не збиралася дотримуватися своїх же правил.

Незабаром терпіння добігло кінця.

– Андрію, я вчора взяла морозиво нам на вечір, – Олена втомлено притулилася до одвірка на кухні. – Ми ж збиралися дивитися кіно. Але воно кудись зникло… Ти не брав?

Андрій зреагував мляво, бо продовжив мити посуд і навіть не обернувся.

– Може, ти його з’їла? Або я… Забув, мабуть.

– Не забула я! Там брикет цілий! – роздратовано випалила Олена. – Це вже не вперше. Пам’ятаєш, ми кілька днів тому ковбасу взяли? Так я навіть не встигла спробувати її, тільки упаковку в смітті знайшла.

– Лєно, ти що, натякаєш, що мама краде в нас їжу?

– А хто, як не вона? Миші? – Олена розвела руками. – Навіщо вона взагалі тоді цей цирк із полицями влаштувала?

– Послухай, давай не будемо з цього трагедію робити, – сказав чоловік, намагаючись запобігти сварці.

– Навіть якщо вона щось бере, то їй просто незручно попросити.

– Незручно? – Олена саркастично хмикнула. – А мені, значить, зручно терпіти її примхи?

– Годі тобі… – Андрій байдуже знизав плечима. – Якщо хочеш, я поговорю з нею.

Олена промовчала, хоча дуже хотілося висловитись. Її злило і поведінка свекрухи, й спокій Андрія. Він вважав за краще вдавати, що все гаразд, поки вона вислуховувала голосіння Тамари.

У суботу вони планували залишитися у друзів із ночівлею, але плани несподівано змінилися, і Олена з Андрієм повернулися додому ввечері.

Ледве відчинивши двері, Олена почула на кухні дзвін посуду і глухе постукування ножа по дошці. Вона повільно зробила крок у бік кімнати й завмерла у дверному отворі.

Тамара стояла біля столу і спокійно нарізала їхню ковбасу, акуратно укладаючи скибочки на хліб. Поруч була відкрита баночка сиру, яку Олена спеціально приберегла на сніданок.

– Мамо? – розгублено гукнув її Андрій.

Свекруха здригнулася і відразу спробувала засунути продукти за банки зі спеціями, але було вже пізно. Олена схрестила руки на грудях, дивлячись на Тамару з таким виглядом, ніби ось-ось вибухне.

– Ага, незручно їй просити, – процідила невістка крізь зуби. – А красти зручно?

– Та що тут такого! – різко видала Тамара і відразу пішла в наступ. – Я хотіла всього пару бутербродів зробити, не збіднієте ви від цього!

– То в чому ж проблема? Навіщо ця вистава з полицями, якщо ви все одно харчуєтесь нашим коштом?

– А ви самі винні! – Раптом підвищила голос Тамара. – Сидять, жеруть щодня, як королі, а я що? Порожні макарони ковтаю! Хіба це по-людськи?

– Мамо, почекай, – втрутився Андрій, намагаючись розрядити атмосферу. – Це ж ти сама запропонувала полиці в холодильнику поділити.

– Ми жодного слова проти не сказали, просто зробили так, як ти хотіла. Чому ти тепер ображаєшся?

– Тому що ви справді мене об’їдали! – вигукнула Тамара й одразу жалібно схлипнула. – А в мене пенсія мізерна… А ви тільки собі все тягаєте, ніколи не пропонуєте…

Олена подумки дорахувала до десяти. Їй хотілося закричати, що вони купували продукти на всіх, що Тамара сама винна у всьому. Але вона промовчала. На щастя, чоловік відповів швидше.

– Мамо, вистачить, – уже твердо сказав Андрій. – Припини робити з себе жертву. Визнай вже, що ти не мала рації. Ми були готові ділитися. Все, що було в холодильнику, було спільним. Але ти ж сама…

– Не потрібні мені ці ваші подачки! – перервала його свекруха.

Вона різко розвернулася, залишивши на столі недороблені бутерброди й вилетіла з кухні. Олена повільно опустилася на стілець, дивлячись на шматок ковбаси, що лежав на столі.

– Розумієш тепер, чому я злилася? – стомлено сказала вона, підперши щоку кулаком.

– Розумію… – тихо відповів Андрій. – Але краще від цього не стає.

Вони сиділи мовчки, не знаючи, що робити далі. Олена відчувала, що це не кінець. Навпаки, напруга тільки зростала.

Тепер Тамара демонстративно ходила по квартирі зі скривдженим виглядом, старанно ігноруючи Олену та Андрія.

Кожне приймання їжі перетворювалося на театр одного актора: свекруха голосно зітхала, сідала на кухні навпроти них і мовчки колупала виделкою в тарілці з макаронами, що злиплися.

Іноді вона бурчала собі під носа щось на кшталт: «Ось так і живу… Кому я взагалі потрібна?»
Це втомлювало.

– Я з нею поговорю, – пообіцяв Андрій перед сном.

– Не думаю, що це допоможе, – відповіла Лєна без особливого ентузіазму. – Але ж спробуй.

Наступного дня він застав матір на кухні й сів навпроти. Свекруха демонстративно відсунулась.

– Мамо, поговорімо, – спокійно почав він.

– Нема про що нам розмовляти, – буркнула Тамара, відкушуючи шматок хліба прямо від батона.

– Мамо, ну годі вже це шоу влаштовувати, – Андрій ледве стримував роздратування.

Тамара різко підвела голову, збираючись заперечити, але Андрій не дозволив.

– Знаєш, у чому твоя проблема? Ти просто не хочеш визнати, що тобі тяжко.

– Що в тебе грошей замало, що на продукти не вистачає. І це нормально. Ми не чекали, що ти нас годуватимеш, ми були готові повністю взяти продукти на себе.

– Натомість ми чекали, що ти спокійно поговориш із нами, поділишся переживаннями, спробуєш знайти компроміс…

Свекруха опустила погляд. Здається, це остудило її запал.

– Я не хотіла скаржитися… – тихо промовила вона.

– Тоді до чого були твої слова, що ми тебе об’їдаємо? Ми ж намагалися для всіх! – Ми ж сім’я, а не чужі люди з вулиці.

– Та я знаю… Просто… Справа не тільки в грошах. Я звикла все сама вирішувати, звикла бути сильною. Звикла нарівні.

– А тут ви на голову впали зі своїми ковбасами та сирами… Я боялася, що ви подумаєте, ніби я сама не впораюся, ніби я слабка і на шиї у вас сиджу.

У цей момент мати більше нагадувала дитину. Примхливу, яка відчайдушно захищає своє зі страху залишитися голодною. І водночас – не здатну відмовитися від ласого шматочка, навіть якщо це чуже.

– Так ти й не впораєшся. Таке буває. Ми ж не чужі тобі, мамо. Просити допомоги та приймати її – не соромно.

Тамара мовчала, але зморшки на її чолі трохи розгладилися. Вона припинила хмуритися і зараз більше нагадувала розгублену дитину.

– Давай все припинимо, га? – Запропонував Андрій.

– Гаразд… Тільки… не треба мене жаліти, чуєш?

– Домовилися, – усміхнувся син.

Коли Тамара увечері наважилася зайти на кухню, Олена стояла біля плити.

– Чим допомогти? – буденно спитала свекруха.

Очі невістки округлилися, але вона швидко приховала здивування.

– Може, салат наріжете?

Вони готували мовчки, але напруга, що висіла в повітрі останні тижні, розчинилася. Тамара вже не лаялася, не скаржилася. Вона просто допомагала.

До теплих стосунків їм було ще дуже далеко. Але Олена побачила у цьому перший крок. Андрій же сподівався, що мати відтепер буде говорити про свої почуття прямо, без вистав і нервування.

Щоб накопичити на перший внесок за своє житло, їм доведеться ще хоча б рік співмешкати зі свекрухою. Тому це потепління у відносинах їх радувало. А там, як Бог дасть…

Схвалюєте ви таку поведінку матері, чи засуджуєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки. Дякую, що читаєте мої твори!

КІНЕЦЬ.