Позавчора до мене зайшла сусідка. Ми з нею дружимо, і вона знає, що я не терплю, коли до мене приходять із дітьми. Від цієї мелюзги вічно чекай на неприємності. У них шило в одному місці.

Як не намагайся, все одно знайдуть, де нашkoдити. Але дуже Антоніні хотілося похвалитися своїм новим телефоном, який їй подарували діти. А п’ятирічну внучку їй не було з ким залишити. Ось і привела її із собою. Внучка в неї, до речі, та ще штучка. Балована, до неподобства. Командує і бабусею та батьками.

А ті не можуть або не хочуть приструнити дівчинку. Ми з Тонею розмовляли, чай пили, а ця малеча від неї постійно щось вимагала. Спершу захотіла малювати, потім зажадала, щоб їй увімкнули мультики, потім заявила, що їй нудно, після чого їй спекотно. Потім попросила подивитися каталог косметики та порвала його.

А Тоня ніяк не реагувала на витівки внучки. Начебто нічого особливого не відбувається. А я сиджу на нер вах. Щосекунди чекаю, що ще ця йогоза відчебучить.

На своє лихо, я цього дня поставила холодильник на розморожування. Він у мене старенький. «ЗІЛ». Старий він старий, але працює відмінно.

У нього внизу є висувна скринька для овочів. Ось у цю скриньку й вирішила залізти Тоніна онучка. Звичайно, зламала. І спробувала приховати сліди «злочину». Ось що їй стільців із диваном було мало?! Куди вона залізла? Тоня тут схаменулась, відшльопала внучку. Ну а толку-то. Холодильник старий, запчастин до нього вдень із вогнем не знайти.

Та як і знайдеш, хто мені за нього заnлатить?

— Давай я віднесу поличку до себе. Син у мене рукастий. Придумає щось. Полагодить, — заспокоювала мене сусідка…

Адже ввела правило, щоб у моєму будинку не було дітей. Треба було дотримуватися. А не піддаватися на вмовляння сусідки, що онука сидітиме тихо.

КІНЕЦЬ.