Спека плавила асфальт, але всередині старенької “Лади”, що пилюжила по дорозі, панувала напруга.

Машину вів сорокарічний Михайло. Він дивився на дорогу, але погляд його був засклянілим.

Поруч, стиснувши сумку з провізією так, що біліли кісточки пальців, сиділа його дружина Таїсія.

На задньому сидінні крутилася семирічна дочка Соня, наспівуючи собі під ніс щось нескладне, поки її дев’ятирічний брат Артем уткнувся в планшет.

– Ще п’ятнадцять хвилин, – глухо промовив Михайло, намагаючись розрядити атмосферу.

Таїсія лише кивнула, дивлячись у вікно на сосни, що миготіли. Візити на дачу до свекрухи давно перетворилися для неї на випробування.

Шістдесяти восьмирічна жінка проживала тут з того часу, як десять років тому втратила чоловіка.

Сільський будинок був її фортецею, і кожне вторгнення сім’ї сина сприймалося, як облога, а коли вони приїжджали з ночівлею…

Свекруха злилася і хапалася за голову, коли онуки бігали по грядках і поміж них, коли ламали гілки від кущів, щоб відмахуватись від мошкари та комарів.

– Що ви робите? – зі сльозами промовила засмучена жінка. – Зведете мене…

Машина звернула на знайому вибоїсту доріжку. Дача Ганни Дмитрівни постала у всій своїй суперечливій красі: колись акуратний будиночок під синім дахом, оточений яблунями, тепер виглядав трохи застарілим.

Фарба облупилася, палісадник поріс бур’янами серед рідких троянд, а під старими яблунями килимом гнили неприбрані плоди.

Сама Ганна Дмитрівна стояла на ґанку, пряма і нерухома, як сторожовий стовп.

Її обличчя, зазвичай, суворе, зараз було висічене, як з каменю. На жінці був незмінний картатий фартух поверх темної сукні.

Михайло заглушив двигун. Дзвінка тиша сільської місцевості порушувалася тільки писком Соні: “Ура! Приїхали до бабусі!”

– Виходьте, – бадьоро сказав Михайло.

– Не затримуйтеся.

Вони вибралися з машини. Артем неохоче відірвався від екрана. Таїсія взяла дві важкі сумки.

– Доброго дня, мамо, – Михайло підійшов до ґанку, намагаючись усміхнутися. – Привезли тобі щось із міста. Ковбаски, сир, фрукти…

– Доброго дня, Мишко, – відповіла Ганна Дмитрівна, не рухаючись з місця.

Її погляд ковзнув на невістку, яка обережно ставила сумки на сходинку.

– Привіт, Таїсіє …

– Доброго дня, Ганно Дмитрівно, – відповіла Таїсія, намагаючись, щоб її голос звучав рівно. – Дякую, що пустили. Діти скучили.

– Скучили? По яблуках червивих, чи по комарах? – пирхнула жінка і різко спустилася зі сходів, ніби робила над собою зусилля.

– Ну, проходьте, якщо вже приперлися. Тільки тихіше. У мене голова тріщить… погода така…

Гості пройшли до будинку. Знайомий запах старого дерева, пилу, лікарських трав та чогось кислуватого, вдарив у ніс.

У тісній вітальні було душно, попри відчинені вікна. Ганна Дмитрівна не запропонувала ні чаю, ні сісти.

– Ось, мамо, – Михайло метушливо став розкладати продукти на кухонному столі. – Дивись, твій улюблений сир дорогий, і ковбаса лікарська, як ти любиш, і… і ось печиво…

Ганна Дмитрівна мовчки спостерігала, як він викладає продукти з пакетів.

Її руки, складені на фартуху, стиснулися в кулаки. Таїсія стояла біля порога, відчуваючи себе тут зайвою, як завжди.

Соня вже тяглася до вази з льодяниками, Артем колупав нігтем фарбу, що відшарувалася, на дверному одвірку.

– Мишко, – почала Таїсія тихо, звертаючись до чоловіка. – Може, віднесемо речі до кімнати та провітрімо трохи…

– Які речі? – Ганна Дмитрівна різко обернулася. Її голос задзвенів, наче натягнута струна. – Хто вам сказав, що ви залишаєтеся? Хто дозволив?

– Мамо… ми ж домовлялися телефоном? Ти сказала: “Приїжджайте в неділю, поговоримо. Ми приїхали…” – Михайло завмер із пачкою печива в руці.

– Поговоримо? – перебила його Ганна Дмитрівна. Вона зробила крок уперед, її очі горіли холодним гнівом. – Про що нам говорити, Мишко?

– Про те, як ви приїжджаєте, коли вам заманеться, наче це ваша дача? Як топчете мої грядки? Як шумите?

– Як ця… – мати кивнула у бік Таїсії, не називаючи імені, – …скрізь лізе зі своїми порадами? Наче я, у свої роки, не знаю, як свій будинок утримувати?!

– Мамо, заспокойся, будь ласка, – Михайло підійняв руки, ніби захищаючись. – Ми не шуміли, ми щойно приїхали! Ми хотіли допомогти, може, яблука зібрати, траву скосити…

– Допомогти? – Жінка розсміялася різко і беззвучно. – Та ви тільки заважаєте! Ви приїжджаєте – і в мене потім тиждень все болить! Нерви! Серце! Я вас бачити не можу!

Вона викрикнула це, і її голос зірвався на верескливу ноту. Діти притихли, злякано пригорнувшись до Таїсії. Артем сховав планшет за спину. Михайло зблід.

– Ганно Дмитрівно, ми не хотіли вас турбувати… – почала була Таїсія, але свекруха повернулася до неї з ненависним поглядом, через що невістка мимоволі відступила на крок назад.

– Мовчи! – прошипіла жінка. – Мовчи! Ви тут усі… як нашестя, як сарана! Тільки й чекаєте, коли я ноги простягну, щоб це все стало вашим! Ось тому і їздите сюди? – додала вона і труснула головою так, що сиві пасма вибилися із суворої зачіски.

– Мамо, ти чого? – закліпав очима Михайло.

– Знаєте що? – Ганна Дмитрівна раптом випросталася на весь свій невисокий зріст, і її наступні слова пролунали, як удар, нижче під дих.

– Я готова хоч зараз усе на вас оформити! Прямо зараз! Землю, хату, ці кляті яблуні! Усе! Аби вас більше не бачити, аби ви дали мені спокій! Забирайтеся! Зараз же забирайтеся звідси! Дайте мені дожити спокійно.

Тиша, що настала після цих слів, була приголомшливою. Здавалося, навіть мухи завмерли.

Михайло, наче закляк, рот його був відкритий від шоку. Обличчя Таїсії горіло від сорому та приниження.

– Мамо… – прошепотів Михайло, голос його тремтів. – Що ти… Навіщо так? Ми ж сім’я…

– Сім’я? – Ганна Дмитрівна посміхнулася, і в цій усмішці не було нічого людського. – Яка сім’я? Ви приїжджаєте, коли вам щось від мене чи моєї дачі потрібно!

– А мене ви хоч раз запитали: чи хочу я вас бачити? Беріть свої пакети та їдьте прямо зараз! Оформлю все на тебе, Мишко, документи на пошту надішлю, аби не бачити вас!

Вона повернулась і різко, не дивлячись на них, пішла в глиб будинку, у свою маленьку спальню.

Михайло стояв посеред вітальні, винувато опустивши голову. Його плечі здригнулися.

– Мишко… Поїдьмо додому… не хочу більше це слухати… нас тут не чекають і ненавидять…

Чоловік кивнув, не в змозі говорити. Вони механічно стали збирати щойно привезені продукти назад у сумки.

За п’ять хвилин вся сім’я знову сиділа в машині. Сумки з непотрібними тепер гостинцями валялися на задньому сидінні.

Михайло завів двигун. Він не глянув на будинок. Таїсія кинула останній погляд на ґанок.

Там не було нікого. Тільки фіранка на вікні спальні ледь хитнулася, даючи натяк, що Ганна Дмитрівна захотіла переконатися в тому, що вони справді їдуть.

Машина повільно рушила з місця, піднімаючи за собою хмару пилюки. Дім Ганни Дмитрівни, її яблуні, її зарослий палісадник – все це залишилося позаду.

Слова про готовність віддати все, аби не бачити їх, змусили Михайла відмовитися від поїздок до матері.

У нього виникли сумніви, щодо її здорового глузду. Як кажуть – силою, не будеш милою. Нехай живе, як хоче. Бог їй суддя! Хіба це мати? Не кожна мачуха здатна на таке…

А ви що скажете про вчинок матері? Як би ви вчинили на місці Михайла? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.