У своїй родині я почувалась як третя зайва. Точніше четверта зайва. Я була меншою із двох дочок. Різниця у віці у нас п’ять років. Хтось може сказати, що це дуже багато, між двох діток, та кому яка різниця?! що, якщо не вкладатись в терміни три роки різниці між дітьми, то що, більше не народжувати взагалі? Та то таке, виключно мої роздуми. Врешті, повернусь до розповіді, чому я не почувалась хоча б не зайвою в цій родині. Змалечку мати мене постійно порівнювала із сестрою.
– От глянь, Як гарно Оля хвостик заплела! ні одного півника не стирчить, а ти що?! йди до дзеркала та нормально причешися! Оля з хати не вийде, поки не буде досконало виглядати…Жах просто…
Це мені було десь років так сім вісім. Я ще мала, досвіду самій заплітатись майже не мала. Волосся довге було, важко справитись самостійно. Потім почалось за навчання. – Оля навчається на відмінно, а ти що?!

Що це за оцінки?! куди ти підеш з такими балами? хіба коровам хвости на фермі крутити, але й ферм вже майже немає!
В мене після таких слів зникло найменше бажання навчатись. Адже як не старалась, батьки мене завжди порівнювали зі старшою. Завжди я була не така, та не так все робила. Коли в мене почався перехідний період, мати з криками на мене кидалась, що ніби сплю з ким попало, та принесу їй в подолі.

А в мене навіть друзів, чи знайомих не було. Коли я ввечері ходила гуляти, ні хто не знав, що я просто йшла на набережні, купувала собі морозиво, чи чашечку кави та сиділа плакала. Кому яка різниця?

Таке відношення в родині краяло мені серце. Проте водночас, я геть не хотіла, щоб хоч хтось бачив, що мені насправді боляче. Що мене не помічають. Не помічають, які смачні торти я готую на кожне свято. Які картини намалювала, та малюю на замовлення. Все це ніщо, в порівнянні зі старшою сестрою. Адже вона власними силами вступила до університету, закінчила його, а тепер гне хребет на заводі за три копійки. Але ж вона молодець…

Кожен раз, коли мені випадала нагода втекти з дому, я хапалась за неї, як за останню соломинку. Родинні свята, а тим паче поїздки то були для мене каторгою. Батьки та сестра постійно шпиняли мене, що я не розмовляю з ними, чи то не хочу допомагати прибрати в квартирі, а просто десь тікаю з дому.

Те саме з городом на дачі.

Я декілька разів проявляла ініціативу, аби поїхати,посапати грядочки, чи то викопати картоплю, та мене травили, що я занадто повільна, чи не правильно роблю. Пояснювати що ж такого неправильного ні хто не хотів.  Мені здається, що тільки я повертаюсь спиною до рідних, в мене летять купа обговорень та пліток….

Насправді дуже болить, але зізнаватись геть не хочу, навіть сама собі.
Ось мені вже двадцять сім років, моя люба сестричка сидить у квартирі разом з батьками, нічого не має окрім як нервового зриву, та зарплатні тисяч в сім.

А що ж має непутяща, безнадійна та ні на що не пригодна друга донька?

Вона має прекрасну родину, з маленьким синочком, який вже от піде до школи. Чоловіка, який забезпечує родину всім необхідним, постійно возить на відпочинок, балує подарунками.

Дружину працювати не змушує, тільки підтримує її у всіх починаннях, як от власна справа з маленьким дитячим магазинчиком.
І от як воно все цікаво виходить, дитина, яка була ізгоєм в родині зуміла влаштувати своє життя як найкраще, а дитина, яка ніби подавала великі надії – ні.

Зараз,мабуть,тільки, лінивий до мене не приходив, та не просив допомогти грошима, чи через чоловіка прилаштувати на роботу. Першою ж була мама, яка просила мене, яка мала принести в подолі, влаштувати на роботу з гарною зарплатнею старшеньку.

«Бачиш, ось їй в житті не пощастило, як тобі, не може знайти хорошого чоловіка, а тобі ж нічого не вартує допомогти»

–  А як же університет на бюджеті закінчений та хвостик без півників?

Мама тільки на мене накричала, мовляв, що я невдячна егоїстка, яка нічого крім себе не бачить, та не хоче роботи. З дитинства такою була, та нічого не змінилось.

Дурня якась та й годі. Я то допоможу, проте хіба ж мене від того будуть більше цінувати? Навіть коли ми в гості приїздимо родиною до батьків, на нас нуль уваги, адже є старша донька, якій тільки лишилось пам’ятник поставити зразкової доці. Не знаю, чим я так насолила своїм рідним, коли народилась, та відношення до мене не змінюється, навіть коли приходять просити. Дивно, образливо, противно…

Це, мабуть, найвлучніші слова, із усього спектру емоцій, які я відчуваю. Добре, що поряд є чоловік, який підтримує мене, та заспокоює, коли я вже сама не можу впоратись з тими емоціями, які дарують мені батьки. Можливо, було б не так образливо, аби хоч сестра поводилась адекватно, та ж ні.

Вона тільки й дорікає, що я не така, батькам мало допомагаю, могла б і їй допомогти з роботою та грошима. Зараз же не просто жити, час не легкий.

Ціни в магазинах космос. От тільки знову ж чомусь ні хто не згадує, що ремонт на кухні батьків зробила та сама непутяща донька.

Телевізори, деякі меблі, замінила не вона…

Список можна продовжувати безконечно, та вдячності мені не бачити навіть в самому кінці. Та куди там вдячності, навіть простого нормального відношення, як до доньки та сестри.

КІНЕЦЬ.