Все дитинство я марила думкою про те, що хочу завести собі песика. І постійно батьків просила, аби вони подарували мені такого улюбленця. Та вони завжди казали мені, що поки на це не готові. Вони прекрасно розуміли, що з моєю алергією на шерсть дуже небезпечно брати тварину в дім.

Одного разу я поверталась із гуртка додому і на мене напав вуличний пес. Я дуже перелякалась тоді, бо він добряче мене покусав. З того часу і почала остерігатися цих тварин.

Коли я виросла та вступила до університету, то у мене зав’язались стосунки із одним хлопцем. Після кількох місяців стосунків мені здалось, що ми ідеально доповнюємо один одного.

А коли ми отримали дипломи, то Женя символічно вирішив запропонувати нам з’їхатися. І ці три роки під одним дахом стали для мене дуже щасливими. Та все це обірвалось  дуже трагічним способом.

Брат мого хлопця потрапив у аварію і не зміг вижити. В його домі залишилась величезна собака. Вона настільки була засмучена втратою господаря, що місця собі не знаходила.

Батьки тварину забрати до себе не могли, бо жили у маленькій квартирі, де і їм місця було мало. Та і вигулювати його не хотіли, в силу свого віку.

Я запропонувала Євгену віддати Берту до притулку, де йому будуть давати належний огляд, але він мене у  цьому рішенні не підтримав. Хлопець твердо вирішив забрати собаку до себе, як єдину пам’ять про рідного та улюбленого брата.

Мене засмутило, що коханий зневажливо поставився до моєї алергії. Він постійно казав, що медицина не стоїть на місці і ми зможемо відібрати ліки та все буде добре.

Женя вже сто разів повторив, що я сама собі проблеми надумую і що як тільки той пес переступить наш поріг, то я перша з ним подружусь. Але я в це щось дуже слабо вірила.

Коли ми черговий раз обговорювали цю тему за вечерею, то Женя сказав мені, що заради цього собаки він може пожертвувати всім на світі, навіть нашими стосунками. Тож тепер я навіть не знаю, як бути далі. І чи тоді мають сенс наші почуття, якщо на першому місці якийсь пес.

КІНЕЦЬ.