Я думав, що передаю доньці родинну гордість, справу, яку будував руками понад 20 років. А вона сприйняла це як вантаж, від якого треба скоріше позбутись. Коли я повернувся з відпустки і побачив замість вивіски з моїм прізвищем назву “SOFFIA”, мене ніби крижаною водою облили. Але найгірше чекало після дзвінка.

Я почав з нуля. Без стартового капіталу, без зв’язків, без “блату”, як то кажуть. Лиш одне мав – терпіння. Кондитерська справа для мене була більше, ніж робота.

Вона рятувала. У той час, як друзі по селу тікали у Польщу на заробітки або “гуляли з чаркою в руках”, я ночами вдосконалював рецепти кремів, навчився робити марципан, бавився з тістом, ніби це було моє друге “я”. Потім узяв кредит, заставив ділянку батьків і відкрив маленьку майстерню в центрі райцентру.

Коли все нарешті закрутилось, з’явилася Люба. Вона зайшла по пиріжки з яблуками, а вийшла вже з обручкою за рік. Народила нам доньку Софійку і стала моєю найміцнішою опорою.

Вона терпіла, коли я ночами не лягав у ліжко, коли руки були важкими, а ноги ватяними. Вона вела бухгалтерію і не раз розписувала боргові графіки на серветках. Ми будували це разом.

– Колись ця кондитерська стане Софії, – сказав я, коли ми разом прибивали нову вивіску. – І вона буде пекти ще краще за мене.

– А якщо не захоче? – Люба тоді глянула на мене якось з сумом.

– Ну як це не захоче? Вона ж із дитинства серед тіста й ароматів. Вона наш спадкоємець.

Я навіть не помітив, коли почав про це говорити як про доконаний факт. Софія справді часто сиділа в майстерні – спочатку в слінгу, потім на табуретці, а далі з телефоном у кутку, поки я крутив безе.

Але якось у неї з’явились інші інтереси – TikTok, глянцеві журнали, мода, англійська. Вона пішла в університет на бізнес-адміністрування і вже на першому курсі заявила:

– Тату, я не буду пекти тістечка. Я керуватиму.

Я тоді навіть зрадів. Подумав – от і добре! Я створив, вона модернізує. Я ремісник, вона – менеджер.

Після її випуску ми з Любою обговорили все за вечерею. Я був виснажений, чесно. Уже не було тієї енергії. Руки тряслися, як тільки надто довго щось місив. Ми вирішили, що час віддати справу Софійці – по-чесному, з переоформленням. Я ще мав сидіти з нею перший рік і допомагати, але кермо – в її руках.

– То ви мені офіційно довіряєте? – спитала вона за столом у нотаріуса.

– Так, доню, довіряємо, – усміхнулася Люба.

– Твій тато передає тобі найцінніше.

Я тоді навіть хвилювався – може, рано? Але вже було пізно. Підписи стояли. Почалась нова епоха.

Перші кілька тижнів усе йшло більш-менш. Софія справді приносила ідеї: зробила Інстаграм, запустила сторіс, змінила дизайн упаковки. Але тоді почались перші дзвіночки:

– Тату, а можна замість яблучних пиріжків зробити макаруни? Вони краще йдуть у стрічці.

– Люба, ти дивилася звіт? Вона хоче взяти кредит на ремонт фасаду. Каже – треба бути в тренді.

– Софія відмовилась від нашої пасхальної колекції. Каже, “паски – це архаїка”.

Я ще тримався. Справді вірив, що це розвиток, не зрада. Поки одного разу не повернувся після короткої поїздки до Львова й не побачив… що над нашою майстернею вже немає знайомої назви.

“SOFFIA” – блищало нове ім’я, як із салону краси. А вітрина була заставлена веганськими брауні та фотозоною з неоновими словами “Treat yourself”.

Я зайшов усередину.

– А де наші… борщові слойки? – спитав я в розгубленої продавчині Марійки.

– Антоне Івановичу, я вже не працюю тут. Я лиш зайшла за трудовою. Тут нові власники…

Мене, як-то кажуть, стягнуло. Я подзвонив Софії.

– Привіт, тату. Ти вже бачив? Так, я продала. Класний заклад, правда?

– Що значить “продала”? А хто спитав мою думку?

– Ну як… Ти ж сам усе на мене переписав. Це мій бізнес. І мені нецікаво возитися з духовками. Я хочу в маркетинг.

Я завис. У прямому сенсі. Люба прибігла, коли я ще стояв на тротуарі перед новою вивіскою. У мене тоді ні руки, ні язик не працювали.

Удома вона мовчала. А потім тихо сказала:

– Ми самі винні. Ми ніколи не спитали її, чого вона хоче. Ми просто вклали в неї те, чого прагнули самі.

– А вона… взяла й віддала це як валізу зі старими речами.

– Вона не зобов’язана жити нашим життям, Антоне. Так само, як ми не повинні жити її.

Я мовчав. Я був злий. На неї. На себе. Але найбільше – на ту ілюзію, в яку вірив роками. Моя справа, мій спадок, моя мрія. А насправді це була тільки “моя” мрія. Не її.

Зараз минув рік. Я не відкрив нову кондитерську. Не подав до суду. І навіть не просив повернути гроші. Я повернувся на стару кухню у будинку, став печи хліб для себе, сусідів, друзів. Інколи приходять знайомі учні й просять показати, як я роблю безе.

Софія приїжджала якось. Привезла новий ноутбук і запросила на каву в нову кав’ярню, якою тепер керує. Я пішов. Посидів. Не спитав ні про стару майстерню, ні про плани. Лише сказав:

– Я тобі дякую. Бо через тебе я знову роблю це – руками, не паперами.

А тепер я хочу спитати у вас. Ви колись вкладали у когось свою мрію, замість дати йому право на власну? Як думаєте – це любов чи контроль?

Джерело