Звуть мене Євгенія. Я сама з невеличкого селища. У мене є ще два брати та сестра, тому родина наша не дуже забезпечена.

Коли я поїхала навчатися в місто, батьки докладали максимальні зусилля, щоб оплатити навчання, гуртожиток і я мала деякі кошти на проживання. Мамі й татові довелося взяти кредит, щоб підняти мене та мою сестру, яка на два роки молодша від мене.

Я була на третьому курсі вже, тож вирішила допомогти батькам. Навчалася в медичному коледжі, тому мене без проблем взяли санітаркою до лікарні. Часто доводилося працювати у нічні зміни, бо вдень потрібно було йти на пари. Однак свою роботу я виконувала сумлінно. Крім того, у лікарні я переймала досвід від кваліфікованих працівників. Мою працю помічали і часто нагороджували премією.

Я змогла таким чином оплатити навчання та погасити кредит своїх рідних. За останній квартал не вистачало мені лише п’ять тисяч гривень. Я була упевнена, що зможу віддати їх зі своєї наступної зарплатні.

На роботі я дуже стомлювалася, адже працювала багато. Нарешті отримала гроші за роботу, поверталася додому зморена. Дійшла до зупинки, сіла на лаву. Оскільки була стомлена, то миттю задрімала. Прийшла у себе, коли під’їхав мій тролейбус. Я швидко забігла у нього.

Але коли доїхала до своєї зупинки, згадала, що сумку, у якій були кошти, я залишила на лаві. Я думала, що це кінець! Це ж треба було забути її на зупинці. У ній була уся моя заробітна плата. Я лише уявляла, який щасливий той, у кого вона зараз знаходиться!

Я повернулася назад. На лаві моєї сумки вже не було. Я була упевнена, що до мене вона не повернеться, бо ніхто не відмовиться від знайдених грошей.

Але біля зупинки до мене підійшов молодий чоловік.

– Чи не це шукаєте? – запитав він і вказав на мою сумку.

– Саме її. Я думала, що вже не знайду. У мене там уся заробітна плата. Дякую. Що я винна?

– Ну хіба що побачення…

З цим чоловіком після того побачення я зустрічалася два роки. Потім я вийшла за нього заміж. А тепер у нас народилася донька. Я щаслива, що забула тоді ту сумку з грошима на зупинці.

КІНЕЦЬ.