Я думала, що роблю для своїх подруг приємність. Організувала поїздку на природу, замовила житло, приготувала страви, все оплатила.

А отримала натомість скручені брови, напівусмішки й гірке: “Андріяно, не кожному комфортно, коли за нього все вирішують”. І я стояла в лісі, серед накритого столу, як дивна наречена без весілля. Чи справді гроші зіпсували мені дружбу?

Семен завжди казав, що я надто хороша для цього світу. Ну, може, й не завжди, але коли треба було мене в чомусь переконати — тоді точно. А тепер я сиділа за кермом орендованого бусика, де позаду тихо теревенили мої троє подруг — Галина, Орися і Ліда, а він спав біля вікна, згорнувшись, як борщова ложка.

– Андріяно, а ми точно їдемо на природу, а не в якусь резиденцію? – пожартувала Орися, визираючи з вікна на лісистий берег Дністра.

– Якщо ти мрієш про намет і тушкованку, то ні, не туди, – відповіла я з натяком. – Але буде свіже повітря, шашлики і моя коронна маринована цибуля.

– А хіба ти їсти це все будеш? У тебе ж інтервальне голодування, – втрутилася Ліда. – І взагалі… В тебе ж усе або “органік”, або “на пару”. А ми ж, прости Господи, прості люди.

Я змовчала. Сама запросила – сама й винна. А хотіла ж як краще.

Садиба була шикарна. Але ж не нова для них! Ми вже колись тут відпочивали разом. І я спеціально взяла ту ж саму, аби нагадати ті веселі часи. Але тепер замість захоплення в очах дівчат я бачила щось інше. Схоже на підозру.

– Це все ти сама оплатила?

– Галина, хоч і з усмішкою, але вголос.

– Ага. Не хвилюйтеся, не з ваших пенсій.

Вона хотіла розсміятись, але вийшло кисло.

Після вечері, коли ми сиділи біля мангалу, Семен знову заснув у кріслі-гойдалці, а я насипала по келиху червоненького. Настрій, здавалося, трохи вирівнювався. Але ж ні.

– Ти завжди все плануєш, Андріяно, – озвалася Ліда. – І навіть коли це нібито для нас – це все одно про тебе.

– Це що зараз було? – я повернулася до неї, тримаючи келих на півдорозі до рота.

– Це було чесно, – додала Орися. – Ми наче гості в твоєму серіалі. Все красиво, естетично, але від нас мало що залежить.

Я відкрила рота, щоб щось сказати. І закрила. Бо правда? Влучили.

У ніч на другий день я не спала. Семен тихо хропів поруч, а я лежала, витріщившись у стелю. У голові крутився той момент, коли я замовила за всіх у ресторані, коли оплатила одразу чотири сеанси масажу, коли принесла на сніданок свіжу полуницю й сказала – це я ще з дому взяла.

– І чому ти все це робиш? – тихенько запитав Семен, коли прокинувся, помітивши мене за кавою на сходах.

– Бо мені приємно.

– А їм?

Наступного ранку я відчула зміну. Вони не казали прямо, але поводились інакше. Чай пили мовчки. У кімнатах не лишили жодних речей – усе поскладали у валізи ще до сніданку. Я вийшла до них у двір, де вони вже стояли, ніби на вокзалі.

– Їдете?

– Так. У Галі щось із тиском, у Ліди справи.

– Розумію.

Орися кивнула, і я зрозуміла: ніхто нічого мені пояснювати не буде. Це вже вирок.

Дорогою додому я сиділа за кермом і вперше за довгий час не слухала нічого – ні музики, ні подкастів. У голові дзвеніла тиша. Семен намагався щось говорити, але замовк, відчувши мій стан.

– Не переймайся, – нарешті сказав. – У кожного своя межа комфорту.

– Я ж просто хотіла, щоб їм було добре. Щоб не думали про гроші.

– А вони, може, хотіли відчути себе рівними, а не запрошеними на концерт, де всі ролі вже розписані.

Наступного дня Галина надіслала мені повідомлення. Лише кілька рядків:

“Ти хороша. Але ти не залишаєш простору для нас. Ми не хочемо бути твоїм благодійним проєктом. Ми хочемо бути твоїми подругами. Якщо ще можемо”.

Я довго читала ці слова. І ще довше дивилась у вікно.

Тепер я обережніша. Не біжу з подарунками, не влаштовую гала-вечори, не організовую “ідеальні вихідні”. Просто запрошую. І питаю, чого хочуть вони. Не завжди виходить, але я намагаюся.

Бо дружба – це не про те, хто скільки вклав. А про те, хто залишився.

А ви як вважаєте? Чи можна “перебрати” з турботою? Чи справді гроші можуть стати стіною навіть між тими, хто був разом усе життя?

Джерело