Раніше я вірила, що мої діти люблять і поважають мене беззастережно, просто за те, що я їхня мати. Але останнім часом мене не залишає відчуття, що їхня прихильність пов’язана виключно з грошима. У мене є син і дочка, обидва щасливі у шлюбі та живуть окремим життям.

Я забезпечила їх житлом, бо вважала це за свій батьківський обов’язок.

Раніше ми жили в поганих умовах, ледве зводячи кінці з кінцями, щоб задовольнити наші основні потреби, але бажання забезпечити своїх дітей світлим майбутнім було більшим і сильнішим. Коли з’явилася можливість заробити гроші в Італії, я одразу вхопилася за неї.

Багато жінок кинулися туди у пошуках заробітку, і мені не було чого втрачати, я вирішила спробувати. Я не поверталася додому протягом двох десятиліть.

За цей час я купила дві квартири – одну для сина та одну для дочки. Я також підтримувала їх матеріально протягом усього цього періоду.

Я подбала і про себе, відремонтувала свій будинок у селі, щоб було куди повернутися колись. Як я зазначила, мої стосунки з дітьми завжди були міцними. Я вірила, що вони люблять і поважають мене як свою матір, а не просто як банкомат, який безперервно видає гроші протягом двох десятиліть.

Однак, як тільки я повернулася додому, їхнє справжнє обличчя почало проявлятися. Спочатку здавалося, що все гаразд. Вони часто відвідували мій будинок, наводили своїх дітей та допомагали по господарству.

Я привезла невелику суму грошей – кілька тисяч євро, і охоче роздавала гроші синові та дочці від 100 до 200 євро кожному, згідно з їхніми щоденними проханнями.

Однак, коли я зрозуміла, що мої заощадження вичерпуються, я вирішила жити більш економно. Я перестала давати гроші дітям і раптом вони перестали зі мною розмовляти. Якщо я не ініціюю контакту, у них просто не буває часу на мене.

Ось якось я попросила сина і невістку приїхати на вихідні, щоб допомогти мені посадити город. Його відповідь була бентежною: – Я не зможу. Мені треба заробляти гроші.

Я одразу вловила підтекст. Коли я давала їм по 100 євро, вони поспішали до мене, але щойно я перестала це робити, вони ніби забули про моє існування. Відчайдушно потребуючи допомоги, я звернулася до сусідського хлопчика, який охоче запропонував свою допомогу лише за 300 гривень.

Він запевнив мене, що, якщо він мені знадобиться, буде радий знову допомогти. Мене засмучує, що я не можу вижити без допомоги, незважаючи на наявність грошей. Пригнічує усвідомлення того, наскільки матеріалістичними виявилися мої діти…

КІНЕЦЬ.