Я довірив свою кохану Катерину брату Володі, бо сам мусив їхати в Німеччину на заробітки. Вона чекала дитину, і я хотів дати їй усе. Але все пішло не за моїм планом. Бо виявилося, що поки я різав шпалери і клав ламінат чужим людям, мій рідний брат “поцупив” мою дружину.

Ви колись бачили, як осінній дощ капає по лобовому склу машини, ніби хтось спеціально розмазує вам по очах правду? Отак само я дивився на Катерину, коли вона мовчки збирала речі.

– Ти ж казала – будеш чекати, – прошепотів я.

– Казала, що любиш.

Вона зупинилась, тримаючи в руці мою стару футболку, ту, яку я лишив їй на згадку.

– Я й чекала. Поки могла.

– То скільки ж тебе вистачило? – випалив я.

– Пів року? Дев’ять місяців? Я ж усе для тебе робив, Кать.

Вона не відповіла. Просто запхала футболку в сумку. Я ще тоді не знав, що це не просто зрада. Це було щось сильніше…братерське.

Я поїхав у Баварію – працювати на будівництві. Не тому, що я люблю німецькі ковбаски чи пінне, а тому що в нас удома зарплата за тиждень – це там денний заробіток. Катерина була при надії, і я розумів, що з любові супу не звариш і пелюшок не купиш.

– Я швидко, – казав їй перед поїздкою.

– Зроблю ремонт, трохи зароблю, повернусь.

– Тільки не змінюйся, прошу, – відповіла вона тоді, стискаючи мій рюкзак.

Вона залишилась у нашій однокімнатці в Черкасах. А Володя, мій старший брат, мав інколи навідуватися, допомогти чимось, привезти продукти, бо Катя часто лежала – цікавий стан був складний.

Я йому довіряв, бо він – брат. Бо ми з дитинства ділили все: компот, санки і навіть стару “Нокію”, коли ще мобілка була розкішшю.

Але виявилось – є речі, якими не діляться. Навіть із братом. Особливо жінкою.

Першим сигналом було те, що Катя стала рідше виходити на зв’язок. Колись ми базікали годинами: вона описувала, як дитина штовхається, а я розповідав, як німецький прораб вимагає міряти все “до міліметра”, бо “це не совок”.

А тоді – короткі смс. Потім – тиша.

– Все нормально, – казала вона, коли я таки додзвонювався. – Просто втомилась.

Аж поки один мій знайомий із Черкас не написав:

Слухай, чув, твоя Катя з Володькою вдвох у центрі гуляли. Дивно якось.

Спочатку я посміявся. Мало з ким не гуляє? Може, допомагає їй, як обіцяв. А потім, ще одне повідомлення. І ще. І фотка.
Катя, Володя. Вона сміється. Він тримає її за талію. Красивий животик уже чітко видно. А я в цей момент носив гіпсокартон на третій поверх.

Коли я приїхав додому, мені не треба було нічого питати. Катя стояла біля вікна і плакала.

– Все сталося не так. Я не планувала.

– А він? Він теж не планував? – мої пальці стискали край стола.

Того ж вечора я пішов до Володі. Він відкрив мені двері, ніби нічого не трапилось.

– Зайди, поговоримо, – сказав він, ніби пропонував чай, а не пояснення за зраду.

– Як ти міг? – запитав я.

– А ти як міг її залишити одну? – кинув у відповідь. – Вона тут одна, без тебе, а ти там гроші гребеш!

Я не повірив, що це говорить мій брат. Що замість вибачення – виправдання. Що з усіх варіантів підтримати мене – він обрав Катю.

– Це твоя дитина? – спитав я нарешті.

Він не відповів. А я в той момент зрозумів: усе. Навіть якщо ні – нічого вже не буде, як раніше.

Катя привела на світ сина. Не запросила мене на виписку. Не подзвонила. Я дізнався через третіх людей. Кажуть, малий дуже схожий на Володю.

Я не ходив на ДНК, не влаштовував сцен. Я просто поїхав назад у Німеччину. Не тому, що втік. А тому що іноді втекти – єдиний спосіб забутися.

Час минув. Я вже давно не той хлопець, що вірив у братську відданість і безумовну любов.

Зараз маю іншу жінку. Інше життя. Але часом вночі сниться той день. Футболка. Сумка. Мовчанка.

Я не знаю, чи пробачив їх. Може, ні. Але точно знаю: я тоді був щирий. І це важливо.

А тепер скажіть мені, друзі, щиро – як би ви вчинили на моєму місці?

Поговорили б із братом? Подали б до суду? Чи просто зникли, як я?

Бо іноді тиша – найгірша зрадниця. Але й крик уже не допомагає.

Джерело