— Я не можу більше жити з твоєю мамою. Вона називає мене не інакше, як “оцей альфонс”, розумієш? Я багато працюю, ти ж знаєш, а коли приходжу додому і замість відпочинку – чергова трагікомедія у її виконанні.

Ні, дякую. Ну має бути якийсь інший вихід? Давай, ну не знаю, знайдемо їй доглядальницю. Або, ще краще — якийсь будинок престарілих з гарною репутацією…

Коли я почула ці слова, в мене похололо всередині. Я навіть не одразу зрозуміла, що це було не уві сні, а в реальності. Сиділа на кухні, а переді мною мій чоловік, Олег. Той, кого я вважала своїм найближчим другом та підтримкою. Його погляд був холодним, байдужим, а голос — безжальним.

— Давай віддамо її у будинок престарілих, – сказав він спокійно, наче запропонував якусь дрібницю. – Ти казала, що вона буде у нас всього кілька тижнів. А вже рік минув. Розумієш, рік!

Я мовчала, не вірила своїм вухам. Як він міг? Моя мама, так, вона була непроста у спілкуванні людина, м’яко кажучи. Ми з нею часто сварилися і я, чесно кажучи, часом мріяла про те, щоб мати більше простору та свободи у нашій маленькій квартирі. Але, це ж моя мама!

Людина, яка мене виховала, яка віддала свої найкращі роки заради мене і тепер, коли вона вже не може сама себе доглядати, я повинна віддати її в будинок престарілих?

Я відчула, як у горлі почала ставати важка грудка, але стрималася, глибоко вдихнувши. Поглянувши на Олега, я вирішила з’ясувати все до кінця.

— Олег, це не серйозно, правда? – я намагалася вловити в його обличчі хоча б натяк на жарти. – Ти ж розумієш, що мамі дійсно важко. Їй складно навіть по квартирі пересуватися. Я вже мовчу про те, щоб ходити у магазин чи лікарню. Ми не можемо залишити її саму.

— Ганно, я серйозно, – його голос залишався холодним.

– Твоя мама не лише займає наш простір, але і виснажує тебе. Ти сама не помічаєш, як ти змучуєшся. Я більше не можу це терпіти.

– Але ж ми не можемо просто викинути її з нашого життя. Це моя мама!

Олег подивився на мене з таким виразом, ніби вже давно все вирішив.

— Ганю, – він говорив повільно, ніби кожне слово давалося йому важко. – Я довго терпів, але настав момент вибору. Або твоя мама йде, або йду я. Мені потрібен спокій, нам потрібен спокій. Звісно, це твоя квартира. Але подумай…

Ці слова боляче зачепили мене. Я відчула, як моє серце починає стискатися, наче лещатами. Як він міг ставити мене перед таким вибором? Олег завжди був раціональним, але зараз він видався мені чужим, мов незнайомець.

— Ти хочеш, щоб я вибрала? – ледь чутно промовила я, дивлячись йому в очі, сподіваючись, що він отямиться. – Я можу залишити свою матір, коли вона найбільше потребує мене? Так, це моя квартира. І я обрала, підеш звідси ти.

Він мовчав. Його мовчання говорило більше, ніж будь-які слова. Настала пауза, яка здавалась вічністю. Я відчувала, як мої очі наповнюються сльозами, але намагалася їх стримати.
— Олег, я тебе люблю. – прошепотіла я, – Але я не можу… я не можу віддати свою матір.

Він відвернувся від мене, встаючи зі стільця. Його кроки були важкими, але рішучими. Чоловік пройшов до дверей і на мить зупинився.
— Тоді це кінець, – його голос був тихим, майже без емоцій.

Ці слова відлунювали у моїй голові і я сиділа мовчки, не в змозі зрушити з місця. Вибір був очевидний для мене ще з самого початку, але я й не думала, що за це доведеться заплатити таку високу ціну. Я втратила чоловіка, з яким планувала провести все життя.

Сльози, які я стримувала, нарешті прорвалися. Я залишилася одна на кухні, з важким відчуттям втрати. Життя, яке я будувала з Олегом, розсипалося, мов пісок між пальцями. Мама, яка спала у сусідній кімнаті, поки нічого не знала про те, що сталося. Але я розуміла, мій вибір був єдино правильним і водночас найважливішим у моєму житті.

Джерело