Скільки себе пам’ятаю, завжди жила тут – у невеликій хатині на краю села. Тут минуло моє дитинство, юність і молоді роки.

У цьому домі я познайомила свого нареченого з батьками, звідси поїхала з чоловіком і сюди повернулася в 30 років, уже з маленькою дитиною на руках. Життя з чоловіком не склалося, ми розлучилися, а батьки радо прийняли мене назад. Згодом їх не стало, і хата залишилася моєю.

У цій хаті виросла моя донька, тут вона вийшла заміж і подарувала мені онука. Ці стіни пам’ятають безліч моментів – веселих і сумних, сповнених щастя та переживань.

Але, якщо відкинути всі ці спогади, треба визнати: дім сильно занепав. Стіни почорніли, підлога прогнила, дах провис і місцями протікає, а стіни вкрилися цвіллю. Донька із зятем неодноразово казали, що жити тут неможливо, тим більше з дитиною. Вони вирішили переїхати в місто й орендувати квартиру.

Вони швидко зібрали речі та поїхали. А я залишилася одна. Звичайно, важко, але іноді заходжу до сусідів, ми розмовляємо, допомагаємо одне одному.

Нещодавно зустріла одну з сусідок. Вона світилася від радості! Почала хвалитися, що її син із невісткою купили гарний будинок за містом – з трьома кімнатами, зручностями та невеличкою ділянкою для квітів і грядок. Вони забирають її жити до себе. Я навіть трохи позаздрила: як би я хотіла, щоб і мої діти забрали мене до себе!

І ось, одного дня мені зателефонували донька та зять. Вони сказали, що готують сюрприз і приїдуть розповісти про нього. Моє серце завмерло від щастя. Діти приїхали й повідомили, що купують квартиру в новобудові. Взяли мене з собою, щоб показати.

На таксі ми приїхали до нового району, до сучасного будинку з ліфтом. Піднялися на 4-й поверх, а там – простора трикімнатна квартира з ремонтом. Від радості я запитала:

— Дітки, а де ж буде моя кімната?

Донька трохи зам’ялася, а потім відповіла:

— Мамо, ти ж усе зіпсувала! Ми хотіли, щоб ти просто пораділа за нас. Тут не вистачить місця для всіх. Ось наша спальня, ось дитяча, а це вітальня. Ми ж плануємо другу дитину, а місця й так мало. Та й як ти свій дім залишиш? У тебе там спогади, подружки, кіт. Ми краще купимо тобі новий умивальник для хати.

Її слова ніби відлунювалися в голові. Я подивилася на зятя – він відводив погляд. Зрозуміло, він завжди слухає мою доньку й ніколи їй не суперечить. Я збрехала, що мені треба в поліклініку, і пішла пішки до автобуса.

Три дні я чекала, що донька зателефонує, пошкодує мене й забере до себе. Але дзвінка не було. Тоді я сама набрала її номер, щоб дізнатися, як у них справи. Вона відповіла коротко:

— Та нічого особливого. Обираємо меблі для квартири.

Поклала слухавку й довго сиділа в задумі. Може, я сама себе накрутила? Донька мені нічого не винна. У них своє життя, і я не маю права нав’язуватися. Але як же гірко це усвідомлювати: я нікому не потрібна, навіть найближчим людям.

КІНЕЦЬ.