– То скільки ще будеш мовчати, виживаючи на ті копійки, Стефо? – питає Віталій, мій сусід, хитаючи головою, наче я дитина, що вперлася і не хоче з’їсти суп.

– Та не в тому річ, – кажу, дивлячись на нього спідлоба.

– Просто… Як скажу їм, що я не маю на ліки, коли вони самі ледве тягнуть?

– Але ж ти мама! – не стихає він.

– І що, тепер маєш мучитись тихенько, аби нікого не тривожити?

– А хіба я коли тривожила? Віталію, я ж не прошу… Я просто живу, як можу.

Оце наш діалог і став останньою краплею, яка змусила мене сісти й написати. Не собі – вам. Бо, може, хтось впізнає себе в моїх словах. Або свою маму. Або бабусю. І, може, встигне спитати – як ти там?

Мене звати Стафа. Мені сімдесят шість, і я живу у невеличкому селі на Черкащині. Хата стара, але тепла. Город ще тримаю, курей теж – вони, на відміну від держави, несуться стабільно. Пенсія – як посмішка від далекого родича: є, але на неї не проживеш. Особливо коли ліки дорожчають швидше, ніж я встигаю молитися.

Мого чоловіка, Василя, не стало десять років тому. Любив землю, вмів усе, руки з плечей росли. А ще – завжди знаходив час для дітей. І хоч життя наше було не з цукру, смакувало воно, як теплий борщ на другий день – просто, ситно, по-людськи. Троє дітей маю: Марічка в Києві, Сашко у Львові, і найменший – Івась – в Польщі. Приїжджають рідко, бо «робота, мама, ну ти ж розумієш». Та я й не ображаюсь. Вони добрі. Просто загнані. Так, як і я колись.

Я довго не хотіла вірити, що старість – це не про спокій, а про вибір: ліки чи хліб. Колись ми жартували – буде старість, буде час читати книжки. А тепер читаю тільки інструкції на упаковках: «застосовувати після їжі». А я їм після чого – хліба з водою?

Одного разу пішла в аптеку і прошепотіла, наче на сповіді:

– А можна щось дешевше?

Фармацевтка зітхнула:

– У вас і так найдешевше, бабусю.

Я кивнула і, щоб не розплакатись, посміхнулась. Вдома зварила собі юшку з однієї картоплі й сушених грибів, і уявила, що то ресторан. Кіт Матвій уважно дивився на мене, ніби розумів усе. А, може, й справді розумів. Він єдиний, хто завжди поруч.

Ще недавно я соромилась своєї бідності. Ховалась за фіранками, коли приходив листоноша. Думала: «Та кому я треба зі своїми проблемами». А потім була одна ніч. Літо. Дихати важко, серце тисне, таблетки вже всі. І я лежу, лічу удари серця і думаю: «А як не доживу до ранку? І що? Навіть ніхто не знатиме».

Наступного ранку, прокинувшись, я вперше сказала собі: «Стефо, ти ж не дерево. Можеш змінити хоч щось». І подзвонила Марічці. Голос був радісний, заклопотаний. Але коли я сказала, що мені трохи важко з ліками, вона замовкла.

– Мам, та ти чого мовчала? Ти ж знаєш, я завжди…

– Знаю, – перебила я, – але ти ж завжди зайнята.

– Я – так. Але я не камінь. Я твоя донька.

Оці слова були мені як свіже повітря після задушливої ночі. І знаєте, вона дійсно допомогла. Тепер кожного місяця скидає трохи грошей. Не так, щоб я жила, як пані в палаці, але не доводиться рахувати, чи вистачить на таблетки.

А нещодавно ми з Марічкою говорили по відеозв’язку. Я в хустці, в теплику, біля груші, вона в офісі. І питає мене:

– Мам, а ти щаслива?

Я замислилась. Щаслива? Здається, я давно не думала про це слово. Бо щастя тепер – не в сукні, не в поїздках, не в ресторанах. А в тому, що можу прокинутись, зробити чай, обійняти кота, побалакати з дітьми, посадити ще одну грядку петрушки.

Але знаєте, що найбільше мені не дає спокою? Що поруч у селі – таких, як я, десятки. Бабці, які мовчки живуть на копійки, не кажучи нікому, бо «не зручно турбувати». А часом, можливо, варто?

Бо ми – не тягар. Ми – історії. Ми – ті, хто виростив тих, хто сьогодні керує країною, водить автобуси, лікує, навчає. Ми маємо право бути не лише вдячними, а й почутими.

І от я думаю собі: чому ми, жінки, так часто соромимось просити про допомогу? Чому нам здається, що «добра мати» – це та, що мовчить і терпить?

А ви як думаєте, мої хороші?

Чи справді любов – це мовчки зносити все, щоб не обтяжити інших?

Чи, може, любов – це чесність і довіра, навіть коли боляче?

Чи говорите ви з батьками про важливе?

Чи вони, як я, мовчки ховають свої таблетки в банку з гречкою?

Напишіть мені. Може, я не одна така.

Джерело