Через кілька місяців має відбутися весілля нашої єдиної доньки та її нареченого, Кирила. Вони зустрічаються вже п’ять років, з першого курсу університету. І чотири роки живуть разом. А на початку цього року Катя і Кирило вирішили, що більше не хочуть чекати, і повідомили нам, що одружуються.

– Та вам же всього по двадцять два! – сказала я тоді Катьці. – Тим більше, ви ж навіть магістратуру ще не закінчили. Диплом писати треба! Ну яке тут весілля!

– Мамо, ти що, не розумієш? – обурено відповіла донька. – Я і так цілих п’ять років з ним зустрічаюся! Мені вже соромно стільки часу називатися його дівчиною, а не дружиною. Усі мої подруги через рік чи два після початку стосунків уже заміж повиходили. А в мене п’ять років минуло! А тут Кирило сам зробив мені пропозицію. Я хочу весілля і крапка!

– Ага, а час у тебе буде, щоб займатися організацією? – спитала я. – Про гроші я взагалі мовчу.

Донька зніяковіла, замовкла і благально подивилася на мене.

– Гаразд, – зітхнула я. – Поговоримо з майбутніми сватами й щось придумаємо.

Через пару тижнів у нас відбулося знайомство з батьками Кирила. І на перший погляд вони мені сподобалися, видалися вихованими та адекватними людьми. Ми з Ольгою, мамою нареченого, одразу знайшли спільну мову.

– Ну, грошей у них на весілля немає, – сказала вона. – Це і так зрозуміло. Отже, платитимемо ми. Я пропоную навпіл.

– Згодна, – відповіла я. – А я пропоную й організацію взяти на себе. Їм усе одно зараз треба іспити складати, диплом писати, часу вільного немає.

– Це само собою, – кивнула вона. – Хто платить, той і вирішує.

На цьому ми й домовилися. Звісно, спочатку запитали в дітей, як вони уявляють своє весілля. Вони висловили свої побажання, але додали, що загалом усе на наш розсуд. Ми зі свахою попередили, що організацію візьмемо на себе, адже весілля за наші гроші. Діти не заперечували.

Спочатку все йшло непогано. Катя й Кирило визначилися з датою, ми з Ольгою склали список гостей і знайшли ресторан. А далі почалися розбіжності.

Я досить швидко зрозуміла, що моя майбутня сваха має доволі застарілі уявлення про те, як має відбуватися весілля. Наприклад, коли я їй надіслала список найкрутіших ведучих нашого міста, вона сказала, що це все не потрібно.

– Я просто вже знаю підходящу людину, – повідомила мені Ольга. – Це моя троюрідна сестра. Вона вже тридцять років весілля проводить. І в нашому випадку грошей не братиме, просто як подарунок молодим. Хочеш, можу відео скинути?

– Гаразд, – відповіла я. – Скидай.

Сестру Ольги я уявляла саме такою. Повненька жінка, яка використовує сторічні вульгарні конкурси, традиційні вітання, всі ці збори на первістка, кусання короваю, розбивання бокалів та інші застарілі традиції.

Зараз такі весілля робити вже просто соромно. Проте сказати це прямо свасі я не змогла, лише запропонувала ще подумати над цим пізніше. Але якби справа була лише у ведучій!

Далі Ольга сказала, що нам треба придумати, як проводити викуп.

– А може, ми обійдемося без нього? – обережно запропонувала я. – Зараз замість викупу роблять «ранок нареченої»: збори, гарна фотосесія й таке інше.

– Та як це без викупу? – обурилася сваха. – Родичі нас не зрозуміють! І наречений повинен довести свою любов. Це ж традиція. І весело це!

– Я впевнена, що твій син і так любить Катю, – зітхнула я. – А весело у нас і на весіллі буде.

З великими труднощами, але від викупу я її таки відмовила. Однак окрім цього, існує ще безліч пунктів, щодо яких ми з Ольгою ніяк не можемо дійти згоди. І я вже втомилася!

Весілля не за горами, а мені доводиться відстоювати кожен крок, щоб зробити для наших дітей нормальне, сучасне весілля. А сваха цього не розуміє й далі наполягає, що все має бути традиційно!

КІНЕЦЬ.