Коли ви дочитаєте мою сповідь – будете засуджувати. Та не поспішайте. Все не так просто.

Пів року тому мого чоловіка Дмитра забрали до війська. Просто на роботу прийшли з військкомату, відправили на медичний огляд.

Чоловікові 49 років, він досить здоровий і міцний. Вже за тиждень він поїхав на навчання. І, скажу чесно, я не плакала, не сумувала, а щиро раділа. 

З Дмитром ми у шлюбі вже 25 років. Усі нас вважають ідеальною сім’єю. Виростили та виховали двох чудових дітей, збудували власний бізнес, придбали будинок. Ми ніколи не сварились, ставилися одне до одного з повагою. Та якби ж ви знали, що уся ця казкова картинка – то лишень моя заслуга.

Я ніколи нікому не зізнавалась, що жити з Дмитром вкрай важко.

Я просто терпіла усі його витівки та не влаштовувала сварок. Це заради дітей, не хотіла, щоб вони знали про наші проблеми.

Дмитро ніколи не допомагав мені вдома. Він вважав, що я маю самотужки робити, прибирати, готувати, накривати на стіл. І не дай Боже, щось було надто холодне чи гаряче. Відразу докори. Дивно, що пережовувати за нього я не мала. Ніколи не могла попросити забити цвяха чи зремонтувати шафу. Я ж мала розуміти, що він стомлений.

А гроші! Я їх не бачила! Хоча працювала разом з чоловіком, допомагала вести бізнес. Та кожну копійку мала випрошувати, а потім за неї звітувати. Вибачте, але навіть труси собі без дозволу не купувала.

Це було важко і принизливо. І це при тому, що собі на пиво ніколи він не шкодував.

І ось зараз всі довкола дуже дивуються, що я маю кращий вигляд, стала спокійніша. А річ у тім, що я нормально висипаюсь. Не прокидаюсь о 5 ранку, аби варити їсти, не переймаюся, що щось вдома не так. Звичайно, я переймаюся тим, щоб чоловік повернувся здоровим та цілим. Але направду, мені без нього значно краще. От лише зізнатися в цьому нікому не можу.

Сподіваюсь, хоч на війні, в тих жахливих умовах чоловік зрозуміє, як йому в житті пощастило. Ніхто ж йому їжу не подаватиме.

Донька щодня мені телефонує.

– Мамо, як ти! Може переїдеш до мене. Разом веселіше буде, та й тобі думки погані в голову не лізтимуть.

– Та ні, все добре, я справляюсь.

Як я можу розповісти донечці, що я вперше за 25 років можу відпочити. Мені шкода, що все так. Але що ж я можу зробити? Порадьте, як мені бути надалі?