Я добре пам’ятаю той момент, коли в мені щось клацнуло. Не тріснуло – бо вже не було що тріскати – а саме клацнуло, як дверцята, що зачинились зсередини.

Назар тоді сказав фразу, яку я ніколи не забуду: “Віко, може ти просто занадто чутлива?” І отак, між недопитим чаєм і черговим маминим зауваженням, я зрозуміла, що в цій родині мені завжди буде відведене крісло біля дверей – щоб довго не затримувалась.

Ми з Назаром жили в нього вдома, разом з його мамою — пані Лідією. Така собі жінка з “університетом життя” і золотими сережками, що ніколи не знімала.

Її слова були, як ті сережки — холодні, блискучі, але вуха натирали. Коли я тільки приїхала до них після весілля, вона оглянула мене з ніг до голови і сказала:

– Ти ж, мабуть, не з тих, хто раненько встає, га?

Я тоді ще всміхнулась. А дарма. Бо наступного ранку на мене чекало випробування: о 6:00 вона постукала в нашу спальню й принесла тазик з картоплею.

– Вікторіє, гість гість, а господиня має бути господинею.

Назар мовчав. Спочатку я думала, що йому просто незручно. Потім зрозуміла — він так влаштований. Мовчати й не втручатись. Його мама для нього була наче погода — холодна, не дуже приємна, але така, яку треба просто “пережити”.

Минув рік. Потім ще один. Народилась Соломійка, і я сподівалась, що щось зміниться. Що в онуці бабуся знайде м’якість. Але, здається, Лідія сприймала дитину як доказ мого остаточного “вторгнення”. Вона одного разу сказала:

– Добре, що хоч дівчина. А то з хлопцями потім завжди якісь проблеми. Як з татом твоїм.

Це вона про мого батька. Який, між іншим, передав нам половину дачного будинку, де ми планували зробити собі гніздечко. Але Назар казав:

– Та нащо нам та далечінь? Тут у мами все облаштовано. Пральна машина, телевізор, стабільний інтернет. Чого ще треба?

– Мені? Свободи. Свого простору. – відповіла я.

І знову — мовчання.

Ми вже тоді майже не розмовляли як пара. Я говорила про новий рецепт каші для Соломійки, а Назар відповідав “ага” і гортав телефон. Ми не сперечались. Ми просто жили паралельно. Я в домі його мами, а він у її світі. І кожного разу, коли я пробувала хоч натякнути на виїзд, з його вуст злітало одне й те саме:

– Ти хочеш образити маму?

І ось, якось увечері, ми вечеряли. Пані Лідія готувала свої фірмові голубці й поклала мені два — з таким виглядом, ніби я вже зобов’язана дякувати за подарунок долі. Я чемно подякувала, а вона кинула:

– Хоч би раз сама щось на всіх приготувала. Я вже не молода, між іншим.

– Я кожен день готую для Солі, прасую, прибираю, – відповіла я спокійно. – Може, Назар колись зварить щось?

Вона кинула на мене той погляд, який змушував двері самі відкриватися.

– Я тебе не для того виростила, Назаре, щоб ти руками махав по кухні. Є речі, які мають залишитись чоловічими.

Я ковтнула слину. Назар знову мовчав. І от тоді, в цій тиші, я вперше сказала вголос:

– Ми переїжджаємо.

Лідія ледь не попирхнулась голубцем. Назар мовчав ще кілька секунд. Потім:

– Куди?

– У дачний будинок. Там не розкіш, але там – наш дім.

– Віка, будь серйозною. Там ж вода через насос.

– Зате без огляду через плече.

Ми зібрали речі за тиждень. Лідія плакала, але не з жалю, а з образи. Назар мовчав навіть у дорозі. І ще довго після. На новому місці було сиро, зате якось… спокійно. Я вперше за довгий час спала, не згорнувшись клубочком.

Через кілька тижнів Назар почав повертатись додому пізно. Іноді не казав, де був. І я знову чула ту фразу:

– Ти занадто чутлива.

Я не знала, що гірше — жити під одним дахом з пані Лідією чи дивитись, як чоловік зникає з твого життя, хоч і не йде фізично.

Одного вечора, коли Соля вже спала, я сіла навпроти нього:

– Назаре, скажи мені чесно. Ти щасливий?

Він знизав плечима.

– Я не знаю, Віка. Мені важко. Тут… все не так.

– Тобто, без мами – все не так?

– Ні. Без орієнтирів. Там було зрозуміло, як все працює. А тут – ти наче хочеш щось інше. І я не впевнений, що мені це треба.

Я тоді не плакала. Лише встала й вийшла на веранду. Там було темно, чути було лише далекий гавкіт собак. І мені вперше стало по-справжньому спокійно. Бо я знала: усе, що буде далі – це вже мій вибір.

Назар поїхав назад до мами через тиждень. Ми не сварились. Ми просто відпустили. Він телефонує Солі. Бачиться з нею. А я… Я нарешті почала дихати.

Зараз у нашому дачному будинку вже зроблений ремонт. Я знайшла роботу. Соля ходить у садок. Я знову печу пироги. Але тепер – для себе. Для нас.

Я іноді згадую той момент із голубцями. І думаю: а скільки таких жінок, як я, мовчки їдять ці “подарунки”, не помічаючи, як зникають у чужих стінах?

Тож скажіть мені, дорогі читачі: а ви коли-небудь вибирали себе? Чи все ще чекаєте, що хтось за вас відкриє двері у ваш власний дім?

Джерело