Коли ми з Антоном одружилися, його мама, моя новоспечена свекруха Валентина Іванівна, щодня говорила нам про те, як вона хоче онуків.

– Ви з цією справою не тягнете, – свербіла вона, приходячи до нас у гості.

– Ми хочемо трохи для себе пожити. Заробити грошей, відпочити, помандрувати, – відповіла я. – А вже потім і про дітей подумати можна.

– Ох, ділові які! – обурювалася свекруха. – Діти – це найголовніше, а вже потім все інше. Ти якщо боїшся, то не хвилюйся, я тобі все розповім, покажу, допомагатиму. У мене досвід великий, я геть сина якого виростила!

Я лише посміхалася у відповідь і переводила розмову на іншу тему, тому що найближчими парами років ми з чоловіком не планувати заводити дітей.

І ось через півтора роки я завагітніла. Валентина Іванівна мало не стрибала від щастя, коли ми з чоловіком повідомили їй радісну новину.

Свекруха одразу засипала мене порадами, що можна, що не можна. Що купувати, як харчуватись, як сидіти, як лежати. Мені здавалося, що я незабаром задихнуся від її непроханих порад і надмірної турботи.

– Ось пощастить нашим дітям із бабусею! – говорив Антон. – Вона ж з них порошинки здуватиме.

Але, на наш великий подив, все вийшло зовсім інакше.

Коли народилася Аліса, я попросила свекруху на кілька тижнів переїхати до нас, щоб я змогла трохи звикнути до своєї нової ролі. Допомога досвідченої людини мені була необхідна.

Проте Валентина Іванівна відмовилася, пояснивши це тим, що дитина зовсім маленька і поруч із нею має бути лише мама.

Після цього я не раз просила свекруху посидіти з Алісою, але завжди отримувала відмову. З чим було це пов’язано і що сталося з людиною, яка постійно твердила нам із чоловіком про те, як сильно хоче онуків, мені невідомо.

Наближався мій день народження. Як подарунок чоловік запросив мене до гарного ресторану. Я була дуже рада цьому, оскільки вже майже рік сиділа в декреті і з дому виходила тільки до найближчого магазину чи дитячого майданчика.

Але я не знала, з ким залишити дочку. Моя мама живе в іншому місті і більше родичів у мене немає, залишилася тільки свекруха.

Подзвонивши їй і дізнавшись як справи, я сказала:

– Валентино Іванівно, я хотіла вас дещо попросити.

– Що? – поцікавилася жінка.

– Ви зможете посидіти з Алісою кілька годин, поки ми з Антоном будемо в ресторані? – З надією сказала я. – Ви ж пам’ятаєте, що в мене день народження у суботу.

– Звісно, ​​пам’ятаю. Але з Алісою посидіти не зможу, – відмовилася свекруха.

– Чому? – запитала я. – У вас якісь справи?

– Дуже багато справ! Цими вихідними я планувала влаштувати генеральне прибирання, тому ніяк не вдасться посидіти з Алісою, – відповіла жінка.

– Але ж це не так важливо, – засмутилася я. – Прибирання можна перенести на другий день.

– Ну а день народження можна відзначити вдома, із сім’єю, – уїдливо заявила свекруха. – Я до вас у няньки не наймалася.

– Невже вам важко посидіти кілька годин зі своєю онукою?! – розлютилася я. – Ви ж так на неї чекали!

– Звісно, ​​чекала! – грубо відповіла свекруха. – Але ж це не означає, що я повинна з нею сидіти. Вона має для цього батьків.

– Не так часто ми вас про щось просимо! Одного разу можна було піти на поступки! – випалила я і кинула трубку.

Я була дуже зла на свекруху. Валентина Іванівна чудово розуміла, як важливо для мене провести час із чоловіком, але принципово не захотіла нам допомагати.

Антон потім сам поговорив з матір’ю, і вона таки вирішила зробити нам ласку, погодившись. Але мені це вже не було потрібно. Я зробила свої висновки і точно вирішила, що більше ніколи і ні про що не проситиму цю жінку. І допомагати їй теж не буду!

КІНЕЦЬ.