Коли я вийшла заміж за Андрія, мені було 22 років.

Я тоді якраз закінчувала навчання, була сповнена мрій та надій на своє гарне майбутнє життя.

Андрій був красивим, розумним хлопцем, вірила, що з ним матиму щасливе сімейне життя.

Андрій дуже добре ставився до мене завжди, у нас були щирі почуття і ми таки одружилися.

Зізнаюся щиро, що я раділа щиро, що Андрій покликав мене заміж, адже я до нього ні з ким не зустрічалася, роки минали і я хвилювалася, що можу залишитися одна, а коли мені зустрівся такий хороший хлопець, то я зрозуміла, що Андрій – моя доля.

Мій чоловік спочатку багато часу приділяв мені, ми відпочивали разом, їздили на природу, у нас була повна гармонія і розуміння у наших стосунках.

А потім у нас з’явилися двоє діток.

Спочатку ми стали батьками гарненької донечки, а через пару років синочка.

Ми жили в квартирі, а чоловік мріяв про будинок, тому він весь час багато працював, щоб побудувати дім.

Я сама не помітила, як ми з Андрієм віддалилися, вже не було тепла між нами, як колись, а якась сіра буденність.

Я займалася дітьми, а чоловік роботою і будівництвом будинку.

А згодом дізналася, що чекаю третю дитину, мені вже тоді було 33 роки.

Звісно, що я весь свій час присвячувала дітям і дому, адже часу на себе не було.

Чоловік не допомагав мені ні в чому, Андрій багато працював, у нього на першому місці був будинок, то була його мрія і він хотів його добудувати, а моє життя, особливо, не було цікавим йому.

Звісно він таки добудував його і ми усією сім’єю переїхали жити туди.

Але життя щасливішим від того моє не стало, лише чоловік був щасливим, бо його мрія збулася.

Але біля будинку великого і роботи багато: щось потрібно добудувати, десь прибрати, щось відремонтувати чи пристроїти, покосити траву, почистити дерева і ще й тримати господарство чоловік захотів.

Мені це зовсім не подобалося, адже в Андрія не залишалося часу на сім’ю, але моєї думки він ніколи не запитував і не прислухався до мене взагалі.

Коли мені було вже далеко за 50, я зрозуміла, що діти мої стали самостійними, вони вже живуть майже своїм життям.

Тоді я вирішила розлучитися з чоловіком.

Я вирішила залишити йому великий будинок. авто, гараж, в обмін на нашу квартиру.

Діти вже навчалися, всі жили в місті на той час.

Після розлучення я наче розквітла.

Я мала багато часу для себе, ходила в кіно, з подругами в ресторан, їздила за кордон на відпочинок.

Тоді я помолоділа років на 10, завжди була доглянута, гарно одягалася, був час фарбуватися і зачіску робити, на що раніше не знаходила час.

Згодом вийшла на пенсію, грошей вже великих немає, на пенсію не порозкошуєш особливо, та я шукаю підробітки і досі собі гарно і спокійно живу.

А нещодавно в парку познайомилася з Михайлом, він самотній, дружини не стало давно, діти живуть за кордоном.

У нас так багато спільного, ми часто спілкуємося, наче знаємо одне одного дуже давно.

Михайло кличе мене заміж, каже, що буде краще, якщо ми житимемо разом, адже старість на одинці сумна, а так хоч на старості поживемо щасливо: житимемо в нього, а мою квартиру здаватимемо в оренду і матимемо гарні гроші собі на життя.

І я задумалася.

Справа в тому, що Михайло живе з мамою і мені доведеться жити з ними.

Ми з нею познайомилися, вона людина добра. Але чи потрібно воно мені, адже мені за нею потрібно доглядати, хоча Михайло каже, що робитиме все для мами сам?

Я знаю, що якщо і відмовлю, то він одбразиться і я знову залишуся сама?

Але чи потрібно мені таке заміжжя, адже я так довго в ньому була, але щастя в ньому так і не побачила?

Можливо, просто краще жити для себе?

КІНЕЦЬ.