Від бабусі мені в селі на Чернігівщині дісталася хата. Скільки я в неї вклала грошей і душі! Але завдяки мамі тепер там хазяйнують чужі люди і я не знаю, як їх виставити і повернути собі дорогу мені оселю.

Ніколи не могла уявити, що рідна мама може так зі мною вчинити!

Бабусина хата для мене завжди була особливим місцем. Вона – це тепло мого дитинства, затишок і спокій. Тая можна сказати росла і відчувала себе по-справжньому вдома.

Коли бабусі Орисі не стало, хата стояла порожньою, і я довго мріяла вдихнути в неї нове життя. Мамі, ка давно переїхала в Київ, було не до сільської хатини,  продати її там нормально не можливо, хіба за копійки.

Коли я вийшла заміж і ми з чоловіком створили в Києві свій невеликий бізнес, ідея відновити хату стала для мене метою. Я вклала в ремонт душу.

Відновила все в бабусиному стилі: дерев’яні меблі, затишок, простота, яку я так любила. На все пішло багато часу, сил і грошей, але я була щаслива.

Я щиро вірила, що це стане нашою родинною дачею – місцем сили, куди ми зможемо приїжджати з чоловіком і дітьми, де буде жити пам’ять про бабусю.

А потім так сталося, що ми з родиною виїхали на рік за кордон, бо чоловіку запропонували попрацювати рік в Англії, ми погодилися і я передала ключі від хати мамі. Я була впевнена, що нічого не зміниться.

Мама, як я вже сказала, ніколи не хотіла жити в селі, і я була спокійна, що хата залишиться такою, якою я її залишила. Але повернувшись, я не повірила в те, про що дізналася і що побачила!

Виявилося, що мама. не спитавши у мене, пустила в хату жити свою далеку рідню. Тих людей, із якими ми навіть не спілкувалися роками. Безкоштовно, на невизначений термін.

Я випала в осад від такої новини. Я не могла повірити, що мама вирішила так розпорядитися хатою, навіть не поговоривши зі мною.

– Мамо, навіщо ти так зробила? Я ж усе робила для нашої родини, для нас, – казала я, стримуючи сльози.

– Вони ж теж наша родина, їм нема де жити, – спокійно відповіла мама. – А ти що, проти?

Я дивилася на маму як на інопланетянку, ну чесно. Виявляється, якщо я попрошу їх виселитися, то виглядатиму жорстокою і егоїстичною. Але як мені бути? Адже це я все зробила, це я мала плани, це я бачила цю хату місцем сили для себе, для своєї сім’ї.

Мама не бачить у своєму вчинку нічого поганого. Вона вважала, що хата – родинна, і кожен має на неї право. Я ж вважаю, що всі мої зусилля знецінені. Мама вперто відмовляється говорити про виселення цих людей, а я не можу просто змиритися.

Ми пробували ще говорити. Я пояснювала, як для мене важлива ця хата, які у мене були плани. Але мама лише знизувала плечима:

– Це все спільне, не твоє. Ти не можеш просто так взяти і вигнати людей.

От і як мені поводитися? Якщо я почну наполягати на виселенні родичів, наші стосунки з мамою зіпсуються остаточно. Якщо я змирюся, то буду відчувати образу й несправедливість.

Чи можу я переконати маму, не загострюючи конфлікту виселити їх? Як бути з тими людьми? Чи варто мені просто відпустити ситуацію і прийняти, що це місце вже не моє?

Або ж мені треба наполягти на своєму і відстояти те, що для мене важливе?

Яку ніч я лежу без сну, намагаючись знайти відповіді. Але поки що я не знаю, як діяти далі і сподіваюся на добрі поради читачів цього сайту.

Джерело