Я дивилася на Артемка, і мені здавалося, що я бачу Олексія, тільки в його дитячому обличчі. Це було так важко і одночасно так приємно. Я не знала, як бути з тим, що мій онук став таким сильним нагадуванням про мою першу любов, яку я втратила

Коли Наталя, моя невістка, вперше прийшла до нас у дім, я одразу відчула теплоту. Вона була така життєрадісна, усміхнена, а її очі світилися добротою. Я не пам’ятаю, щоб мій син Борис так довго усміхався, як поруч із нею. Вони зустрічалися вже понад пів року, і я відчувала, що це щось серйозне.

Наталя була розлучена, і це мене зовсім не бентежило. Я розуміла, що життя буває непередбачуваним. Головне, щоб вона була щаслива з моїм сином.

Ми сиділи на кухні, пили чай. Розмова була легкою і невимушеною. Раптом Наталя ніби зніяковіла, опустила погляд.

— Я мушу вам дещо розповісти, — промовила вона, дивлячись на свої руки. — Я не хотіла цього приховувати. У мене є син, Артемко. Йому 2 роки.

Я посміхнулася.

— Наталю, дитино, це ж не проблема! — заспокоїла я її. — Ти не перша і не остання. Головне, щоб ви любили одне одного. А я навіть рада, що стану бабусею раніше, ніж очікувала.

Я щиро це говорила. Я завжди мріяла про онуків. А якщо мій Борис полюбив цю жінку, то її дитина також стане мені рідною. Це ж було так просто. Я бачила, як обличчя Наталі розгладжується, як вона вдячно на мене дивиться. Вона розповіла, що батько дитини був людиною важкою, і вона просто не могла більше так жити. Тому й пішла від нього, забравши сина. Мені стало шкода її.

За кілька місяців Борис і Наталя вирішили одружитися. Вони були щасливі, а я — щаслива за них. Я бачила, як мій син змінився: став відповідальнішим, уважнішим. Він допомагав Наталі, грався з її синочком. Його звали Артемом. Я сподівалася, що скоро познайомлюся з онуком.

— Мамо, Наталя хоче, щоб ти познайомилася з Артемком, — якось сказав мені Борис. — Ми зайдемо до тебе в суботу.

Я так раділа. Я пекла пироги, готувала обід. Я навіть купила Артемкові іграшку, яку він, на мою думку, мав би оцінити. Іграшкову машинку.

В суботу вони прийшли. Я відкрила двері, усміхаючись. Наталя тримала на руках хлопчика. Він був такий гарний. Світле волосся, рум’яні щічки, великі блакитні очі.

І тут я побачила його обличчя. Побачила і ніби повернулася на 30 років назад.

Світ зупинився. Моє серце закалатало так сильно, що я чула його стукіт у вухах. На очі навернулися сльози. Я не могла це зупинити. Наталя побачила мою реакцію. Її обличчя здивовано змінилося. Вона притиснула Артемка до себе, ніби захищаючи, і тихо промовила: «Нам треба йти».

І вони пішли. Я стояла, як вкопана, в дверях, не в змозі нічого сказати.

Того ж вечора мені зателефонував Борис.

— Мамо, що сталося? — запитав він здивованим голосом. — Чому ти так відреагувала? Наталя так розхвилювалася.

Я не могла нічого сказати. Просто мовчала. Нарешті мені вдалося видавити з себе: «Приїдь, сину. Приїдь, мені треба поговорити з тобою».

Я поклала слухавку. Я сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Спогади, які я поховала глибоко в собі, ожили. Я знову відчувала той сум, ту порожнечу.

Борис приїхав через пів години. Він зайшов і побачив мене, сидячу на стільці, зовсім знесилену. Він мовчки обійняв мене, притулився до моєї голови.

— Мамо, скажи, що трапилося? — тихо прошепотів він. — Що тебе так засмутило?

І я почала говорити. Говорити про те, про що не говорила нікому. Я розповідала про своє перше кохання, про Олексія.

«Якось я зустріла його на святкуванні у друзів. Йому було 20, мені — 19. Його звати Олексій Іванович. Він був студентом, як і я. Високий, з широкими плечима, з русявим волоссям, що вилося.

А його очі… його очі були такі сині, такі глибокі. Наче два озерця. Я одразу закохалася в нього. І він у мене. Це було справжнє, чисте почуття. Ми гуляли парками, сиділи на лавочках, трималися за руки, мріяли про майбутнє. Ми планували одружитися після закінчення університету, народити дітей. Я була найщасливішою жінкою на світі».

«Він був дуже уважний до мене, подарунки дарував, квіти. Завжди приходив з букетом польових квітів. Я так це цінувала. Нам було так добре разом. Наші друзі завжди захоплювалися нашою парою. “Які ви прекрасні”, — говорили вони. І ми вірили, що це назавжди. Ми навіть познайомилися з батьками одне одного. Його батьки, Олена Петрівна і Микола Олексійович, прийняли мене як рідну доньку. Я почувалася в їхній родині так само комфортно, як і у своїй. А я розповідала йому про своє дитинство, про мрії. Все здавалося таким ідеальним. Я ніколи не думала, що щастя може бути таким недовгим».

«Одного літнього дня ми з Олексієм та друзями поїхали на море. Ми весело проводили час, плавали, грали у волейбол. Я пам’ятаю той день так, ніби це було вчора. Сонце світило яскраво, море було спокійне, а ми були молоді і повні життя. Олексій запропонував мені прогулятися вздовж берега, на скелі.

Я погодилася. Це було романтично, весело. Але раптом, коли ми спускалися з скелі, сталося непоправне. Олексій оступився. Його нога застрягла між камінням, і він упав у воду. Хвилі були дуже сильні. Я кинулася його рятувати, але не змогла. Я звала на допомогу, але ніхто не чув. А вода була така холодна».

«Я пам’ятаю, як я бігала по березі, шукала допомоги, але було вже пізно. Наші друзі не змогли нічого зробити. Його так і не знайшли. Його батьки, Олена Петрівна і Микола Олексійович, були згорьовані. Я була поряд з ними, але нічим не могла допомогти. Я відчувала себе винною, хоча ніхто мене не винив.

Батьки Олексія, Олена Петрівна і Микола Олексійович, казали мені, що це просто нещасний випадок. Але я не могла собі цього пробачити. Після цього я поїхала. Я не могла залишатися там. Я відчувала, що я втратила частину себе. А потім зустріла твого батька. І все знову ожило. Але спогади про Олексія завжди були зі мною. Я ніколи нікому не розповідала про це, думала, що час лікує. Але це не так».

«А сьогодні… сьогодні я побачила обличчя маленького Артемка. Його блакитні очі, його світле волосся, що вилося, навіть маленька родимка на шиї. Він як дві краплі води схожий на Олексія, коли той був маленьким. Навіть його посмішка, його жести. Це було так важко. Я ніби побачила привид. Я не могла стримати сліз. Вибач, сину. Я не хотіла нікого образити».

Борис обійняв мене міцніше.

— Мамо, — прошепотів він.

— Це просто збіг. Не варто так засмучуватися. У Артемка є батько, інша людина. Це просто доля так пожартувала.

Я знала, що він намагався мене заспокоїти, але я не могла. Я просто не могла.

Після тієї розмови, я довго не могла зустрічатися з ними. Я відмовлялася від запрошень, вигадуючи якісь причини. Мені було соромно, але я не могла себе пересилити. Я не могла знову побачити в маленькому Артемкові обличчя мого коханого.

Якось мені зателефонувала Наталя.

— Я хочу поговорити з вами, — сказала вона спокійним голосом. — Ви не могли б завітати до нас на каву? Ми з Борисом вас чекаємо.

Я не змогла відмовити. Я прийшла до них, тремтячи. Наталя зустріла мене з усмішкою, провела на кухню, налила каву. Борис сидів поруч.

— Я все розумію, — сказала Наталя, дивлячись мені в очі. — Борис мені все розповів. І я хочу, щоб ви знали. Я нічого не маю проти вашого ставлення. Я просто хочу, щоб ви дали шанс Артемкові. Він ні в чому не винен.

Я подивилася на неї. Вона була такою доброю, такою щирою. Я не могла більше це приховувати. Я не могла відштовхнути від себе цього маленького хлопчика.

Я кивнула, а потім, уперше за довгий час, посміхнулася. Я посміхнулася їй, а потім — Артемкові, який грався в кімнаті. Я знала, що це буде непросто, але я повинна була спробувати.

Зараз я часто бачуся з Наталею і Борисом. Я граюся з онуком, читаю йому казки, печу пироги. Він стає дедалі дорослішим, і схожість з Олексієм стає ще більш помітною. Його манера тримати голову, його усмішка. Навіть маленька родимка на шиї.

І хоча моє серце досі стискається, я навчилася жити з цим. Я зрозуміла, що цей маленький хлопчик не винен. Він — просто частина моєї історії. І я люблю його, як свого онука. І це найголовніше.

Я навчилася не тільки бачити Олексія, а й бачити Артемка, який сміється, який радіє. Я бачу в ньому не тільки минуле, а й майбутнє. Моє майбутнє. І це знову робить мене щасливою.

Я знаю, що Олексій завжди буде в моєму серці. Але зараз там є місце і для іншої людини. Для маленького Артемка. Мого онука. І це знову дає мені сили жити. І я знаю, що я зробила правильний вибір, коли відкрила своє серце. Бо ніщо не вартує більше, ніж любов і родина.

Після того вечора я не могла забути очі маленького Артемка. Вони нагадували мені про Олексія, і це було одночасно і важко, і неймовірно важливо. Я все більше проводила часу з ним, і чим більше я спостерігала за його сміхом, його рухами, тим більше переконувалася — він не є повторенням минулого. Він був самостійною особистістю, з власною історією, своїм життям і майбутнім. І я була щаслива бути частиною його життя.

З часом я зрозуміла, що Олексій завжди залишиться в моєму серці. Він був частиною мене, частиною мого життя, і я ніколи не забуду його. Але тепер у моєму серці є ще одне місце — для маленького Артемка. Я навчилася любити його, і ця любов була справжньою. Він став для мене рідним, навіть незважаючи на схожість з Олексієм.

Час показав, що все не так страшно, як я уявляла спочатку. Я змогла відкрити своє серце для нового почуття і нового родинного зв’язку. І хоч я все ще відчуваю біль, я зрозуміла, що це нормальна частина життя. Ми всі йдемо через свої труднощі, свої втрати, але згодом навчимося жити далі, цінуючи те, що маємо.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи змогли б ви прийняти нового члена родини, коли він нагадує вам про втрату? Як знайти баланс між спогадами та майбутнім? Чи варто було відкривати своє серце, коли воно було таке вражене? І чи може любов до нової людини затопити ті старі рани, які залишилися в серці?

Джерело