Я давно відчувала на собі ніжні погляди чоловіка своєї сестри, але відганяла подалі ці думки. Поки одного дня Маринка не попросила мене піти до комори за огірками до столу. За збігом обставин там опинився і Назар.

– Ми не повинні відмовлятися від свого щастя!, – сказав чоловік сестри і я розтанула. А вже за деякий час мене на розмову покликала мама. Шило з мішка таки вилізло.

– Назаре, це неправильно! Ти ж чоловік моєї сестри!, – сказала я.

– Софіє, ти ж знаєш, що все не так просто… Якби я міг усе змінити, я б…

– Але ти не можеш! Я не можу! Це зруйнує нашу родину, розумієш?!

Я стояла на березі річки, важко дихаючи. Вода несла свої хвилі, немов хотіла стерти цю розмову, але її слова врізались у мою свідомість. Як це сталося? Як я, Софія, порядна дружина й сестра, опинилася у такій ситуації?

Усе почалося зі звичайного весілля. Марина, моя старша сестра, виходила заміж за Назара, доброго, чесного чоловіка. Я завжди захоплювалася їхнім коханням, тим, як він дивився на неї, як тримав за руку. Вони були ідеальною парою.

Я ж була одружена з Тарасом, нашим сусідом із дитинства. Він був спокійним, надійним, але завжди десь далеко думками. Я любила його, але наше життя було передбачуваним, без романтики, без вогню.

Якось після народження доньки Марини ми всі зібралися у них вдома. Назар завжди був гостинним, він і Марину на руках носив, і до мене ставився, як до рідної. Але тоді, у вечірній прохолоді, коли всі вже розійшлися, він раптом затримав мій погляд довше, ніж потрібно.

– Софіє, а ти щаслива? – його голос був тихим, та я почула кожне слово.

Я не знала, що відповісти. Щастя – це що? Чоловік, дім, дитина? Чи те, що палить всередині, як вогонь? Я відвернулася, але відтоді все змінилося.

Ми почали зустрічатися наодинці випадково – або ж нам так здавалося. Назар знаходив моменти поговорити, допомогти, пожартувати. Я сміялася, відчувала себе живою. Це не було зрадою – спочатку.

Але одного дня все перетнуло межу. Ми опинилися вдвох у старій коморі, куди Марина відправила мене за банкою огірків. Назар зайшов слідом.

– Я не можу більше цього приховувати, – сказав він. – Я думаю про тебе.

Я отетеріла. Серце калатало. Я знала, що це неправильно, що потрібно зупинити його… Але водночас у моєму житті з’явилося те, чого так бракувало – романтика, бажання, відчуття, що мене хтось бачить справжньою.

Ми так і не перетнули останню межу, але відтоді кожен наш погляд говорив більше, ніж могли сказати слова. Ми розуміли, що йдемо на край прірви, але ніхто не хотів зупинитися.

А потім усе випливло на поверхню. Марина побачила нас. Просто наші очі, але цього було достатньо. Її обличчя спочатку зблідло, потім налилося гнівом.

– Ви… Що це?!

– Маринко, ні, це не так… – почала я, але вона вже все зрозуміла. Її чоловік. Її сестра.

Ввечері мене викликала мама. Вона сиділа на кухні, дивлячись на мене суворо.

– Софіє, що ти наробила?

Я мовчала. Я не могла пояснити. Я не могла сказати, що Назар просто наповнив моє життя тим, чого в ньому не було. Що я ніколи не збиралася розбивати їхню родину. Що я любила свою сестру.

Через два дні Назар з Маринкою поїхали. Він спробував поговорити зі мною, але я відмовилася. Бо я знала – це кінець.

Тепер я стою на цьому березі, дивлюся, як вода забирає мої думки, і питаю себе: а якби я повернула час назад? А якби все було інакше? Чи могла б я уникнути цієї помилки? Чи взагалі це була помилка?

А ви що думаєте? Чи можна контролювати почуття? Чи все-таки треба боротися за своє щастя, хоча я буду забирати його у рідної сестри?

Як мені бути?

Джерело