Я дала дітям владу над своїм життям, і це була помилка. Після того, як не стало Василя, я жила не для себе, а за їхніми правилами. Їм не подобалося, що я ходжу до театру, що я фарбую губи, що дозволила собі усміхатися в присутності іншого чоловіка. Мене наче втиснули назад у коробку з написом “мама”.

А я більше не хотіла в ній сидіти. Найгірше, що мовчала. А коли з’явився Юрко – добрий, простий, веселий – мені захотілося жити. Та тільки не моїм дітям це вирішувати.

Юрко приніс мені фіалки. Не ті, що в горщиках, а ті, що рвуть на галявині, коли ще сніг не зійшов до кінця. Я їх виставила у склянці біля телевізора. А ввечері зателефонувала Марічка.

– Мамо, а це що в тебе на фото? Фіалки?

– Так, Юрко приніс. Пригадала, як твій тато мені такі колись дарував.

– Юрко? Це хто такий Юрко?

– З клубу. Ми разом на співи ходимо.

– Ага. І ти дозволяєш йому приносити тобі квіти?

– Дозволяю. І що з того?

– Мамо, та татові ще сорок днів не пройшло…

– Марічко, минув вже рік і п’ять місяців.

– Ну все одно. Це якось… негарно. Люди говорять.

– Люди говорили і тоді, коли я тебе з чоловіком просила не кричати в моїй хаті. І що? Мене тоді ніхто не питав, чи мені це приємно. А тепер раптом важливо, що скажуть люди?

Вона мовчала. А я мовчала ще більше. І тільки фіалки у склянці хитались від вітру з вікна.

Юрко приніс мені вареники – сам ліпив, уявляєш? Зі сливами. Я таких навіть не робила. А тоді сів на табуретку, обіперся на лікоть і сказав:

– Знаєш, Соломіє, я б хотів частіше тебе бачити. Без клубів, без причин. Просто… бути з тобою.

Я опустила погляд у чайник.

– Я не знаю, Юрку. Мої діти…

– А я що – не людина? В мене теж діти. І знаєш що? Я їм не телефоную щодня, не питаю дозволу, чи можна мені усміхатися. У них своє життя, а в мене своє.

Я нічого не сказала. Бо що можна сказати чоловікові, який приніс вареники зі сливами в середині березня?

Андрій зателефонував у неділю ввечері. Він завжди телефонує в неділю, коли в нього вже діти сплять.

– Мам, а ти правда десь ходиш з якимсь Юрком?

– Правда.

– Мені сказали, що ви вдвох йшли через базар, і він тебе тримав під руку.

– Андрію, а ти часто мене водиш через базар?

– Мам…

– Ти часто приїжджаєш? Ти питав, як я себе почуваю після того, як тато пішов?

– Я просто хвилююсь…

– За кого? За себе?

Він мовчав. А потім сказав тихо:

– Ти маєш право на своє життя. Просто… дай нам трохи часу. Це несподівано.

– Я чекала, поки ви дасте мені “добро”, Андрію. Рік і п’ять місяців.

І вперше в житті я поклала слухавку першою.

Після цього я два тижні не виходила з дому. Юрко писав мені листи. Так, паперові, від руки. Один починався словами: “Я не знаю, чи ти мене ще побачиш, але я вдячний за кожен твій сміх”. Я розплакалась. Вперше не через самотність, а через те, що мене хтось цінує.

У клубі я з’явилась на читання поезії. Сіла у другому ряді, щоб не кидатись в очі. Бася з бухгалтерії мене впізнала.

– Соломіє, а де ти пропадала? Тебе не було видно!

– Вчилась відмовляти дітям у праві керувати моїм життям, – усміхнулась я.

– І як?

– Складно. Але вийшло.

Юрко стояв біля входу. Не підходив. Просто дивився. А я махнула рукою, як школярка. І вперше за довгий час мені не було соромно за свої емоції.

Ввечері я сказала:

– Юрку, а давай ти прийдеш в неділю? У нас вільний вечір, діти не дзвонять. І я зварю борщ, якого ти так любиш.

– Як скажеш, пані Соломіє. І вареників принесу. Цього разу – з сиром.

Я дивилась на вікно. Вулиця темніла, але в мені було світло. Бо я більше не чекала, щоб мене хтось дозволив бути собою.

А тепер я хочу вас запитати: чи мали ви у житті момент, коли довелося обирати між голосом близьких і своїм власним серцем? І що тоді перемогло?

Джерело