Майже рік тому не стало мами, я досить таки довго доглядала за нею.

Мама моя, сказати правду, мала не дуже добрий характер, останній час вона довго лежала, тому мені було дуже нелегко з нею.

Не буду писати всі подробиці, але той, хто колись доглядав стареньку людину, дуже добре зрозуміє мене, яка це важка праця і не тільки фізично.

Хочу написати про іншу людину, адже і це засмутило мене.

Ми живемо в невеличкому селі, де всі люди все про всіх знають, це цілком зрозуміло, і важко щось залишити непоміченим.

Мені з мамою було дуже непросто, але я знала, що це мій обов’язок і я маю доглядати її на старості років.

Якось до мене зайшла подруга – Валентина.

Ми з нею розговорилися, я пригостила її чаєм і якось, сама не розуміючи, розказала те, що було на душі, як то кажуть, вилила їй душу: розповіла, як важко з мамою мені щодня доводиться, вона не слухає, докоряє постійно, робить недобрі речі.

Щиро сказала, що іноді виникають думки, щоб підшукати будинок для людей похилого віку, але це ж рідна мама – так не зроблю.

Загалом вилила душу подрузі, та й забула про ту відверту розмову, стала жити своїм життям і далі.

А якось куму свою зустрічаю на нашому базарі, а вона мені каже, що вже все село говорить, що я хочу маму відвести в будинок для людей похилого віку.

А потім і родичі мені стали телефонувати, казати, що в мене совісті зовсім не має, хочу маму відвести, а сама в її будинку живу.

Я була здивована і засмучена, щось пояснювала, що навіть не думала такого робити, але мені ніхто не вірив, усі говорили, що я Валентині розповідала про це.

Загалом в селі всі люди ще довго про це пліткували, а ніхто вже й не слухав мене.

Мені прикро було від того, адже я просто у важку хвилину поділилася своїм життям з близькою людиною.

Після того я уникала Валентини, навіть спілкуватися з нею не хотіла.

Згодом мами не стало, я доглянула її добре.

А нещодавно дізналася, що Валентина взяла до себе рідну тітку доглядати, вона на неї переписала свою хату.

Подруга три місяці її погляділа, а потім відвезла в будинок для людей похилого віку, бо важко було їй, сказала, що не справляється вона.

Нещодавно я побачила Валентину, вона втомлена, сумна.

Вона сама, як не дивно, зі мною привітлася і зупинилася біля мене.

Подруга стала просити вибачення, чим дуже здивувала мене.

Глянувши на подругу можу сказати, що то вже не та радісна жінка, якою я її пам’ятаю. Подруга почала свою розповідь.

– Спочатку, коли привезли тітку до мене додому, все було тихо, мирно.

Їла вона те, що приготую, інколи розмовляли ми з нею досить довго, все так добре було.

Все почалося з того, що приїхали на вихідні дні до нас діти.

Привезли до нас внучку, куди ж без неї. Вона жвава така цікава дівчинка, сміється, бігає, грається біля нас, нічого особливого, так, як дитина.

Шумно в квартирі з нею, звісно, це правда, але радісно, ніби ожила квартира разом з дитям.

Тітка відразу вийшла і сказала щоб ми перестали голосно розмовляти.

Але це ж дитина, якій півтора року. Як їй скажеш щоб поводилася тихо?

Тітка вихідні постійно була незадоволена і не мовчала, все висловлювала мені.

Але після, почалося.

Їжа несмачна, тарілку вона вивертає на підлогу. На підлозі килим лежить, щоб тітці м’яко ходити. Весь килим мокрий і брудний від постійного висипання їжі.

Потім кожен ранок постіль мокра. Я розумію, коли людина не може ходити. Але ж вона вдень не лежить ні хвилини, а вночі знову те саме.

Я, щиро кажучи, на це мовчала, потім оформили її в будинок для людей похилого віку.

Можливо, я не права, але жити далі так не маю наміру. Вибач мене, прошу, я тоді негарно вчинила так, по відношенню до тебе, лише зараз розумію, що то був дуже підлий вчинок. Вибач.

Я мовчки послухала, розвернулася і пішла.

Не хочу спілкуватися більше з цією людиною.

Валентина ще кликала мене, але я не повернулася.

Чи правильно я вчинила тоді? Чи можна пробачити таке?

КІНЕЦЬ.