Вечір був важким, як і багато інших після довгого робочого дня. Я поверталася додому з ринку, тягар сумок тягнув руки вниз, кожен крок давався насилу.

Піднявши голову, я побачила чоловіка, що визирає з вікна. Він махнув мені рукою і, не дочекавшись моєї відповіді, зайшов назад.

Я зупинилася на мить, думаючи, що він зараз вийде надвір і допоможе мені з сумками, але хвилини йшли, а його не було.

Насилу відчинивши двері, я зайшла всередину і з полегшенням опустила сумки. Чоловік лежав на дивані, уткнувшись у екран телевізора.

Моя втома змішалася з розчаруванням. “Ти не міг допомогти мені з сумками?”

– Запитала я, намагаючись зберегти спокій. Він кинув на мене швидкий погляд, потім знову перейшов на телевізор. “О, пробач, я не помітив”, – повільно відповів він, навіть не роблячи спроби встати.

Я важко зітхнула, зібравши останні сили, потім віднесла покупки на кухню. З кожним днем мені ставало все важче миритися з таким станом речей.

З того моменту, як чоловік вирішив не працювати після 60, все домашнє господарство та фінансове навантаження лягло на мої плечі.

Я намагалася забезпечити його всім необхідним, дотримуючись його уподобань і капризів, але моє терпіння зникало. Увечері, коли в будинку все стихло, я сиділа на кухні і думала про те, як змінити ситуацію.

Я розуміла, що не можу продовжувати так жити, і потрібно знайти спосіб донести свої почуття та вимоги до чоловіка. Нас чекає серйозне обговорення нашого спільного життя, щоб нарешті знайти хоч якийсь баланс і порозуміння.

КІНЕЦЬ.