Зараз мені 54 роки, я таки зовсім ще немолода жінка, але в старенькі бабусі я себе ще не хочу записувати, і таке відчуття, що ніколи не запишу.

У мене є син, він одружений, Олегу зараз 28 років, є онук 6 років і дочка моя студентка.

Син мій, як на мене, особливо не потребує ніякої фінансової допомоги, він людина самостійна в цьому плані, але я часто беру до себе онука, щоб молоді побільше відпочивали, а своїй студентці ми з чоловіком постійно надсилаємо перекази грошей, щоб їй там хоч трішки легше жилося, хоч вона і нічого в нас не просить, але ми самі розуміємо, що молодій дівчині, яка навчається, потрібна підтримка і допомога батьків.

Зате у мене серце за неї спокійне.

А ще влітку я беру путівку не на моря, як чимало людей, а просто їду до своєї недужої сестри Валентини в село, вона живе з нашим стареньким батьком в їх сільський будиночок.

Їду я до своїх рідних людей, щоб допомагати з городом та господарством, і грошей їм теж даємо при потребі, у мене добрий чоловік, він все розуміє. А ще в село я ще й свого онука беру.

Я – затребувана, я потрібна рідним людина, я їх люблю, і вони відповідають мені взаємністю, поважають і цінують мене. Нехай скільки хочуть, стільки і експлуатують, я рада, що потрібна їм, що маю здоров’я та ясний розум, щоб допомагати.

Але мене дивують деякі мої однолітки, якщо чесно.

Для деяких, таке враження, що наш вік – це щось вкрай старече і всі їм щось винні!

Причому допомогти своїм дітям, які лише одружуються, встають самі на ноги та мають маленьких діток, вони навіть не думають!

Ну так, все буває, здоров’я вже не те. Багато вирішують ліки, прийняті вчасно і позитивний настрій.

На рахунок спорту, фітнесу та пробіжок нічого говорити не буду, я з цим не дружу, але і не виключаю, що це теж великий плюс для здоров’я і для бадьорості навіть і у нашому віці і я це підтримую повністю.

Але от, коли я приїжджаю в село, бачу за парканом нашу сусідку, вона майже однолітка моя.

У неї постійно запущений город, як там вона не намагається працювати, завжди бур’ян високий, постійно все заросле ним. Запропонувала якось їй свою допомогу, думаю, може людина не може впоратися сама:

– Не потрібно, – казала вона мені вже не раз.

А ось моя сестра і розповіла, що ця жінка дуже жадібна і любить скаржитися на сина з невісткою. Все, що вона вирощує на городі – це тільки її, вона тим ні з ким більше й не ділиться.

Краще все погниє, ніж дасть комусь. А один раз взагалі моя сестра була свідком, як ця сусідка влаштувала суперечку з приводу того, що її маленька внучка зірвала помідор з гілки і почала його їсти.

Сестра спочатку думала, що сусідка сварить її, що помідори не помиті, аж ні:

– Це для консервації вирощувала, а не для того щоб їх зараз їсти! Їсти потрібно м’які, а не такі красиві.

Відтоді її сина з сім’єю ніхто не бачив у матері.

Ось і моя допомога цій сусідці мабуть не знадобилася по тій же причині – щоб я у неї помідорку не з’їла, або щось у неї не попросила, щоб у неї менше не стало чогось.

Наша сусідка закриває багато банок і виставляє їх до дороги на продаж – причому, тільки ввечері, після основної її роботи, або на вихідні.

Вона всьому селу скаржиться, що вона зовсім убога і хвора, діти їй не допомагають, але сама всю готівку носить в банк під відсотки. Кому збирає?

Сина свого не любить, невістку взагалі за людину не вважає, а внучка для неї наче чужа дитина, вона ніколи не горниться до неї, наче не любить її. А більше нікого у неї немає.

Навіть Новий Рік одна зустрічає. Я у неї на порозі ніколи ні кота, ні собаки не бачила мабуть на них теж зайвого шматка хліба шкода.

Нічого не розумію! Хіба можна так: сумувати від самотності при наявності рідних, яким можеш допомогти дати все що завгодно, але вперто не хочеш?

Я вважаю, що це не обов’язок, це радість – просто так, дати – щоб порадувати!

Мені чомусь таких жадібних і постійно шкодуючих себе абсолютно не шкода.

Діти це наша радість, і в потрібний момент лише вони будуть поряд з нами.

Тоді забудуться всі негаразди і непорозуміння життєві, а поки вони встають на свої ноги, незважаючи на вік, ми маємо їм допомагати чим можемо.

Тому, милі однолітки, ті, хто сьогодні самотній і скаржиться на своїх близьких – подумайте, може це ваш характер заважає вам бути щасливими?

Може варто покликати онуків з дітьми, розщедритися на стіл, на іграшки, на подарунки?

Може допомогти своїм сестрам, братам і племінникам в фінансах, якщо вони в них дуже потребують: так просто, не в борг, а від чистого серця?

Може пора почати позбуватися від негативу добрими вчинками? Тоді, можливо, і наші всі негаразди почнуть відступати, і ви себе потрібними відчуєте!

А я вважаю себе щасливою і потрібною жінкою, яку люблять і чекають. Таке воно життя.

Хіба сусідка може бути щасливою, коли вона відмовилася від родини і живе сама?

КІНЕЦЬ.