Я була за крок до спільного житла з Денисом, уже обирали шпалери й планували, де буде дитяча. Але варто було мені сказати, що поки не хочу дітей, як усе пішло шкереберть: він зібрав речі, його мама назвала мене “егоїсткою”, а моя мати – “жінкою, якій ніхто склянку води не подасть”. Я залишилась одна, у двокімнатній на Оболоні, з келихом в руці і тишею, яка, здавалося, обіймала краще за будь-кого.

Насправді все почалося не з “я не хочу дітей”, а з “я хочу ще пожити для себе”. Це дві зовсім різні фрази, хоча звучать однаково егоїстично, якщо слухати їх через призму чужих очікувань.

Я зустріла Дениса, коли мені було двадцять дев’ять. Робота у видавництві, кілька закінчених курсів з UX-дизайну, своя подушка безпеки і, головне, звичка приходити додому, знімати ліфчик і мовчати.

У мене було те, чого так не вистачає багатьом жінкам у тридцять – внутрішній спокій. І коли з’явився Денис, я спершу подумала: о, нарешті не доведеться все робити самій.

Він був веселий, дуже сімейний, з тих, хто дзвонить мамі щодня і завжди має у холодильнику соління від бабусі. Йому було тридцять три, і він прямо з першого місяця стосунків давав зрозуміти: дітей хоче, весілля хоче, кота теж. Я тоді ще сміялась:

– А може, хоча б у відпустку спочатку з’їздимо?

– А навіщо тягнути? Ми ж не по вісімнадцять. Діти не чекають.

От тільки я не була впевнена, що саме мої діти десь там нетерпляче тупцяють у черзі. У мене були проєкти, подорожі, запланований воркшоп у Вільнюсі. І ще – багато думок про те, як би це було: не мати дітей узагалі.

– Ну, серйозно, Катю, – казав Денис, коли ми їхали з його родичів на Різдво. – Ти ж любиш дітей. Ти ж бачила, як ти гралась із моєю племінницею?

– Любити дітей і хотіти народжувати – різні речі, – відповіла я тоді. – Я люблю музику, але не хочу бути піаністкою.

Він образився. На тиждень перестав відповідати на повідомлення. Потім з’явився з орхідеєю і коробкою з “одягом для нашої майбутньої дитини”.

Мені стало лячно.

Я не казала “ніколи”, але точно не “зараз”. І точно не “давай я зроблю це, бо треба”. Бо чия це потреба – моя чи його?

Ми ще трохи намагались бути парою. Навіть обирали кольори шпалер для спальні в новобудові, яку хотіли брати навпіл. Але кожна розмова поверталась до одного:

– Ти не хочеш дітей, бо боїшся втратити свободу. Але свободу можна втратити і без дітей, – казав Денис.

А я мовчала, бо знала: для нього дитина – це доказ любові. А для мене – це життєвий поворот, якого я не готова робити з почуття провини.

Одного дня він просто зібрав речі. Без скандалів.

– Я хочу бути батьком. І я не можу чекати ще десять років.

Я кивнула. Бо що я могла сказати?

Мама, дізнавшись, що ми розійшлися, спершу подумала, що він зрадив. Коли ж почула, що “Катя не хоче дітей”, замовкла. Потім додала:

– Ти сама собі підписуєш вирок на старість.

Але що робити, коли я не відчуваю цього поклику? Коли мені подобається моє життя таким, як є? Я не героїня “фільму”, не феміністка з плакатами, просто мені добре без пелюшок і педіатрів.

Проте, як будь-яка нормальна жінка, я сумнівалась.

Того вечора я пішла до своєї найкращої подруги Лесі, яка має двох дітей і хронічне недосипання.

– Ти серйозно? – запитала вона, коли я поділилась думками. – Ти ще сумніваєшся, чи тобі варто народжувати, коли в тебе від цього одного слова алергія?

– Я просто думаю… може, я втрачаю щось важливе?

Леся розсміялась.

– Ти втрачаєш багато. Тиша. Свобода. Секс без перерв на крик. Сніданок, який не треба ділити. Але знаєш що? Я би все одно народила знову. Бо я така. А ти – ні. І в цьому немає нічого поганого.

Я повернулась додому і подумала: можливо, ми просто повинні бути чесні з собою раніше. Не на порозі тридцятника, не в момент сварки, не перед підписанням договору на кредит.

А чесно – ще тоді, коли нам шістнадцять, і ми мріємо, ким будемо, а не ким від нас хочуть бути інші.

Мене іноді питають, чи я не шкодую. Ну як тобі сказати?

Іноді я заїжджаю до Лесі і слухаю, як її менший реве, бо йому дали не ту ложку, а старша верещить, бо в TikTok хтось сказав, що її шапка – для бабусі. І я з полегшенням повертаюсь додому, де мене зустрічає тиша.

А іноді я прокидаюся в неділю, роблю собі каву і думаю: а раптом усе-таки? Раптом я просто не зустріла того, з ким захочеться розділити цю тишу?

Але до наступної середи ці думки проходять. Бо в середу у мене конференц-дзвінок з Варшавою, у четвер поїздка в Харків, а в п’ятницю – фільм, який я давно хотіла подивитись. І мені не треба домовлятись із нянею.

Але скажи мені, якби ти була на моєму місці – що б ти вибрала?

Тишу чи голоси? Свободу чи обійми? Час для себе чи час для когось? І чи можна взагалі хотіти все й одразу – не бути ні героїнею, ні винною?

Джерело