Я була впевнена, що впораюся з приготуванням всього святкового столу сама. Але вже за пів години після приїзду свекрухи я зрозуміла, що цей Великдень буде не про страви, а про виживання. У моїй голові лунало лише одне: як зробити овочевий салат так, щоб не стати об’єктом наради “Свекрушине вето”.

– Марина, борщ у тебе добрий, але салат… Може, я допоможу?

– Та ні, Ірино Іванівно, я сама. Все вже нарізане.

– Ну-ну, просто не забудь, що горошок треба зливати, а не кидати разом із рідиною. А то як минулого разу…

Це “як минулого разу” я чула, здається, з минулого століття. Я посміхнулась, як могла, і далі дрібнила огірки. Але руки тремтіли. Чому я маю доводити, що вмію готувати? Я ж не в конкурс прийшла – я вдома! У своїй хаті! Але з нею це завжди як кастинг на шоу “МайстерШеф: виживання з Іриною Іванівною”.

– Ілля, скажи мамі, що я все зроблю сама. Ну серйозно! Вона ж вічно стоїть у мене за плечима!

Чоловік стенув плечима.

– Та вона просто хоче допомогти.

Ой, оце класичне: “вона ж добра”. Вона ж “добра”, що вилазить у мій простір, штурмує мою кухню і коментує, що я ношу, що готую, і як сина мого виховую. А я, значить, зла?

А потім сталася дрібниця, яка перевернула все.

Я поклала всі інгредієнти у миску, пішла за горошком, а його там… нема.

– Хтось виніс горошок? – питаю. – Він же був у холодильнику, я точно бачила!

Ірина Іванівна з таким лицем, ніби я звинуватила її в крадіжці державного масштабу:

– Можливо, ти не поклала. У мене такого ніколи не було, щоб щось забути.

Я кипіла. Бо це “у мене ніколи” звучало так, ніби я просто дитина в пісочниці, а вона Гендальф із каструлею.

– Може, ви забрали? – випалюю. – Ну просто я ж знаю, що вам не подобається, як я салат роблю.

– Ти що собі дозволяєш? – вона аж затрусилася. – Це вже переходить усі межі!

І тут Ілля, мій чоловік, як завжди, у ролі миротворця:

– Та годі, ви що, через горошок посваритесь?

Але ми вже не сварились. Ми вже мовчали. Знаєш, оце мовчання, що гірше крику. Бо з криком хоча б емоція, а з мовчанням – стіна. Тиша під якою похована довіра.

Наступного ранку, коли я вийшла у двір, побачила нашого малого Артема. Він сидів на лавці і щось старанно розкладав у коробочку.

Підійшла ближче – а там консерви. І – хто б міг подумати – мій горошок.

– Артеме, це що?

– Це їжа для кішки. Вона вчора приходила, я вирішив сховати, щоб вона не проголодалась.

– А де ти взяв горошок?

– У холодильнику. Тато казав, що треба ділитись.

Я сіла поруч і засміялась. Знаєш, отак по-дурному і щиро. Бо вся ця вчорашня сцена – виявляється, на совісті шестирічного супергероя, який рятував голодну кицю.

Я зайшла в хату, знайшла Ірину Іванівну на кухні. Вона мила посуд і не оберталась.

– Ірино Іванівно… Я хочу вибачитись. Учора я сказала зайве. Це був Артем, він сховав горошок для кішки. Я просто… я думала не про те.

Вона зупинилась. Подивилась на мене.

– І я вибачаюсь, Маринко. Може, я й справді іноді занадто… контролюю. Просто мені важко не втручатись. Я ж звикла все тримати в руках. Але ж ти вже велика. І добра господиня, хоч я й не завжди це кажу.

Ми ще трохи помовчали. А тоді вона додала:

– Знаєш, я раніше думала, що якщо хтось робить не по-моєму, то він робить неправильно. А може, просто по-іншому.

Я посміхнулась. Я відчула, як щось легке повертається між нами. І, чесно, це було значно важливіше за будь-який ідеальний салат.

Цього року на Великдень у нас усе було по-іншому. Ми готували разом. Я відповідала за салати, вона за печиво. І знаєш що? Вона попросила в мене рецепт вінегрету. “У мене!”

А я подумала: от і все. Це крихітне “дай рецепт” – воно було як знак довіри. Як перемир’я.

Тепер я думаю… Може, ми всі з наших свекрух, невісток, зятів і тещ зроблені з одного тіста – тільки різна начинка. І головне не спалити пиріжок, поки печеться.

А ви, дівчата, скажіть мені чесно: як ви справляєтесь зі свекрухами, які не вміють мовчки любити, а тільки через зауваження? І чи варто завжди вибачатись, якщо правда була десь посередині?

Джерело