Минулого тижня, гуляючи районом, я вирішила заглянути до свого улюбленого магазину за деякими продуктами. Зайнявши місце в черзі біля каси, я помітила жінку похилого віку, яка явно заблукала і була схвильованою.

Вона схвильовано нишпорила очима і щось бурмотіла собі під ніс. Коли до неї дійшла черга, вона почала шукати рахунки у своєму гаманці. “Скільки я вам винна за комунальні?”

– Запитала вона касира.

Касир з подивом відповів: “Це магазин, бабусю. Тут продукти продають.”

Я зрозуміла, що жінка явно плутається, і вирішила підійти до неї. “Доброго дня. Вам потрібна допомога?”, – сказала я тихо. Вона подивилася на мене здивовано, ніби щойно прокинулася. “Де я?”

– Запитала вона. “Ви у магазині. Вам потрібно було заплатити за комунальні?” Дама кивнула: “Я думала, що це пошта… Не знаю, як я тут опинилася.”

Я запропонувала їй свою допомогу, щоб проводити її до найближчого відділення пошти. Вона вдячно посміхнулася та погодилася. По дорозі ми розмовляли, і я дізналася, що її звати Надія.

Вона розповіла мені, що іноді забуває деталі та стикається з труднощами орієнтації у просторі. Коли ми прийшли на пошту, я допомогла Надії заплатити за комунальні і навіть провела її до будинку, який виявився недалеко.

“Дякую, люба” – сказала вона, влучивши момент. “Без тебе я б, напевно, просто заблукала ще більше.” Мені стало шкода цю прекрасну даму, і я дала їй свій номер телефону на випадок, якщо їй знадобиться допомога.

Тепер я часто відвідую Надію, і ми стали справжніми друзями. Цей випадковий день навчив мене цінувати кожен момент і допомагати тим, хто цього потребує.

КІНЕЦЬ.