Я вперше стала мамою. Все для мене все було нове. Разом зі мною в палаті лежали ще дві жінки, ми одразу потоваришували і нам було дуже весело разом. Медсестри постійно робили нам зауваження про те, що наша палата була найгучнішою. Серед породіль нашої палати я була наймолодшою.

Тоді мені було лише 18 років. Я була дуже щаслива, адже наро дила дитину від свого kоханого хлопця. Не вміючи стримувати емоції, я розповідала своїм сусідкам по палаті який у мене гарний хлопець Віталій, як від мене любить і що, як ми вийдемо з nологового будинkу, одружуємося.

От тільки Віталій нас із дочкою жодного разу не відвідав. Якось прийшла мама і сказала, що нам краще поговорити у коридорі.

Я дізналася від неї, що Віталій переїхав із нашого села разом із батьками. Після цих новин мені стало зовсім не весело. Повернувшись до палати, я вже не могла сміятися разом із сусідками. Вони всіляко розпитували мене, що сталося. Але я не могла зібратися з думками.

Потім я не витри мала і все розповіла їм. Мої сусідки по палаті всіляко намагалися мене підтримати. Їм не дуже добре це вдавалося, жінки ділилися зі мною солодощами та пелюшками для дитини, але нічого мене не тішило. Я зі сльозами на очах дивилася на мою дочку.

Чим вона завинила перед рідним батьком? Як можна було так вчинити з нами? Як можна було відмовитися від такого янголятка? Нас усіх виписували в той самий день.

Сусідки виписувалися раніше, а я спостерігала за ними з вікна. На виписку до них приїхало багато родичів, замовили лімузин, прикрасили його кульками, чоловіки зустрічали їх із великими букетами квітів та подарунками. Я мала радіти за них, але мені було сумно.

Мене зустрічали лише мама, яка приїхала на таксі. Я мовчки взяла дочку і пішла до виходу. Залишаючи це приміщення, я вірила, що в нас все буде добре. Як далі скластися наша доля – невідомо.

КІНЕЦЬ.