У перший святвечір мій чоловік був удома один і засмучувався. Він подзвонив мені до Італії та розnлакався.

— Я більше не можу, Маріє. Тебе так довго не було.

Коли ми житимемо разом?

Ти все одно не заробиш усіх грошей, — сказав мій чоловік.

— Я розумію, що ти відчуваєш, але я маю тут гарну роботу, і мені треба продовжувати працювати ще кілька років. У нас прекрасне життя, і у наших дітей та онуків є все, що їм потрібне. Хіба це того не варте?! — відповіла я.

— Чи ти повертаєшся додому, чи ми розлу чаємося! — заявив мій чоловік.

– Що? Ми одружені майже 50 років.

У нас троє дітей та шестеро онуків. Про яке розлучення ти говориш? — спитала я.

— Я хочу провести свій час із тобою, щоб ми разом могли насолоджуватися життям.

Хто знає скільки часу у нас залишилося? — він сказав. Я розривалася між роботою в Італії, де я доглядала літню італійку, і сім’єю на батьківщині. Мене не було 22 роки, але я побудувала хороше життя для себе та своєї сім’ї. Мій чоловік своїми руками збудував гарний будинок, і ми допомогли нашим дітям купити власне житло.

Однак пізніше чоловік наполягав, щоб я повернулася додому.

— У онуків є батьки, які подбають про них. Зараз нам треба подумати і про себе, нарешті, — сказав він.

Після довгих роздумів я вирішила повернутись додому 17 січня. Мій чоловік був у захваті, побачивши мене. На другий Святвечір ми співали всією сім’єю, зібравшись у нашому домі; усі наші діти прийшли відсвяткувати разом із нами. Коли ми сиділи разом, я відчула упевненість у правильності свого рішення. Це було незабутнє почуття.

КІНЕЦЬ.