Справа була минулого понеділка.

Ранок почався як завжди, я приготувала сніданок для всієї родини. Потім ми з чоловіком вирушили на роботу, а діти до школи.

Нічого не віщувало біди.

Перша половина дня минула спокійно.

Вже збиралася спуститися в обіденю перерву до їдальні нашого офісу, коли зателефонував телефон.

-Марія Федорівно, добрий день!

Дзвонила наша сусідка зі сходового майданчика.

-Віра, у вас хтось вдома! Я бачила, як незнайомий чоловік двері відчиняв.

Він як мої кроки почув, одразу злякався і сховався в хаті.

Тут я відразу зрозуміла, що тиждень тому чоловік втра тив ключі від квартири. А може, він їх і не втра чав, а їх вкрали? Я одразу зібралася додому.

Дороrою та чоловіку зателефонувала.

Вирішили спочатку самі все перевірити, а потім дзвонити до nоліції. До хати зайшли тихо. Серце моє золотіло.

Заходимо з чоловіком до нашої спальні і завмираємо в повному заціпенінні.

Рідний брат мого чоловіка теж завмирає з моїм золотим ланцюжком у руках.

Михайло молодший за мого чоловіка на чотири роки. Ми знали завжди, що він негідник, але ніколи не думали що може до такого опуститися. Сергій одразу став щось мямлити, намагався порозумітися.

Але його кишені, набиті моїми прикрасами, говорили промовистіше.

Поліцію ми так і не викликали.

Мій чоловік лише скривився від огиди: -Поверни все на місце, а сам забирайся, і щоб більше ніколи на мої очі не траплявся!

КІНЕЦЬ.