Як би не хотіли ми жити краще, але життя зараз таке непередбачуване, важко підлаштуватися. Коли ми ще зовсім юні, то на багато що не звертаємо уваги та абсолютно не цінуємо те, що маємо у своєму житті, а коли усвідомлюємо, що втрачаємо, то прикро від цього.

Будучи в зовсім молодому віці ми мріємо швидше вирости і полетіти з батьківського гнізда, адже віримо, що там попереду нас чекає лише краще життя. І я не виняток з цього, на жаль. Як і всім, мені хотілося швидше стати самостійною та почати жити дорослим і цікавим життям, сповненим перспектив та чудових можливостей.

Згодом мені стало самотньо і я почала мріяти про швидке та вдале заміжжя. А вже вийшовши заміж, мені захотілося дітей.

Коли і ця моя мрія здійснилася і я стала мамою, то спочатку чекала, коли вже діти мої підуть в садочок, щоб мені стало трохи легше, адже я була такою втомленою, потім в школу, а потім, коли вони нарешті подорослішають, підуть навчатися і матимуть самостійніше життя.

Діти мої подорослішали, роз’їхалися, побудували свої власні сім’ї. І ось ніби як довгоочікувана свобода – живи та радій, але я сама не помітила, як і наблизилася моя пенсія, і свободи стало занадто багато, дуже багато, тепер її не хотілося стільки зовсім.

Справа в тому, що більшу частину свого життя я пропрацювала на посаді бухгалтером на чималому заводі. Я була шанована людина, яку всі поважали. А потім мене пишно і з почестями проводили на пенсію. І настала тиша, до якої я, за все своє життя, зовсім не звикла.

Тиша скрізь, де б я не була: мені більше нікуди не потрібно йти, мені більше ніхто не телефонує вже, здавалося б зовсім нікому не потрібна людина.

Все те, що ще недавно мені так допікало, турбота, пов’язана з роботою, разом пропало, і моє життя перетворилося на тиху, сумну старість. Тільки тепер, сидячи в порожній квартирі, я усвідомила, як я раніше не цінувала те, що мала.

Як тільки я перестала ходити на роботу, так колеги припинили телефонувати мені і більше не цікавляться моїми справами. У дітей свої справи та турботи, їм зовсім ніколи мене відвідувати, вони дорослі і самостійні, про що я мріяла колись. Телевізор перетворився на мого постійного єдиного друга, хоч хтось поруч говорить, вже не так самотньо в порожній квартирі.

А вечорами я дістаю свій старий фотоальбом, переглядаю фотографії і згадую щасливі дні. Я не знаю, як інші пенсіонери справляються з тугою і смутком, але я лише рік на пенсії, а таке враження, що я вмить перетворилася на старезну, нікому непотрібну стару бабусю, хоча в душі я ще молода жінка, хочеться спілкування, цікавого життя і яскравих вражень.

Коли я поскаржилася своїй доньці, вона порадила мені більше виходити в люди і спілкуватися з іншими пенсіонерами та сусідками, щоб не сумувала одна. Нещодавно я розмовляла зі своєю двоюрідною сестрою по телефону, так вона собі невеличкий город в селі садить і працює там: огірки та помідори вирощує. Я думала, може на балконі теж помідорів насадити.

Одним словом навколо один смуток, як замислишся над усім. Я зараз часто плачу, дуже шкодую, що так спішила жити, ніколи не раділа тому, що маю, не цінувала нічого, все спішила кудись і чекала, що з часом буде краще. А тепер сиджу на пенсії сама, нікому не потрібна.

Може, хто порадить, як можна радіти життю на пенсії, мені здається, що сенс життя зовсім зник? Чи є такі люди, як я, які не цінували те що мали, а зараз шкодують? Я дуже потребую підтримки від них.

Джерело