Два дні тому до мене зателефонувала мама та крізь сльози попросила приїхати. Ми з чоловіком, довго не думаючи, сіли у машину та поїхали до неї. Не зразу зрозуміли, що трапилось, адже мама не переставала плакати й довго не могла заспокоїтись.

Довелось дати їй заспокійливі краплі, лише через кілька хвилин, вона чітко пояснила, в чому причина її істерuкu.

Моїй мамі шістдесят два роки. Все життя вона працювала шкільною вчителькою, тому й на пенсію вийшла раніше. Батька не стало ще сім років тому.

Я переїхала з батьківського дому, коли вийшла заміж. Зараз мешкаю з сім’єю у квартирі мого чоловіка. А з мамою залишився мій молодший брат. Саме він і довів маму до сліз своїми докорами та погрозами.

Він вирішив, що через те, що лишився з нею жити, то батьківська квартира за будь-яких умов повинна залишитись йому одному. Бо, за його словами, він доглядає маму.

Добре доглядає, що довів її до істерики та залишив у такому стані. До того ж варто зазначити, що наша мама не потребує догляду.

Вона, хоч і старша жінка, але спроможна піклуватись про себе самостійно. І пенсія у неї солідна. Крім того, підробляє репетиторством. Заняття з англійської мови не дешево коштують, тому вона навіть не встигає витрачати зароблене. А ще постійно допомагає брату.

Особливо після того, як він втратив роботу, через скорочення. Не жаліє для нього нічого. Тому, ще можна посперечатись, хто про кого піклується і хто кого доглядає.

Тиждень тому в мами скочив тиск. Довелося викликати швидку. Лікарі зробили кілька уколів та поїхали. А мама замислилась над тим, щоб скласти заповіт, аби ми з братом не посварились через спадщину, після того, як її не стане.

Зовсім випадково той документ трапився на очі брату. “Я з тобою живу, опікуюсь тобою, тому ця квартира повинна перейти повністю в мою власність.

А якщо ні, то живи тут сама, всіма забута”. Вже коли довів маму до істерики, то не знайшов нічого кращого, як просто піти до друзів, ніби все нормально.

Ми з чоловіком заспокоїли маму. А коли повернувся брат, то поговорила з ним серйозно біля під’їзду, аби мама не чула та не нервувалась зайвий раз.

Я попередила, що коли ще раз побачу маму в сльозах, через нього, то йому й справді доведеться шукати інше житло. Сподіваюсь, до цієї розмови ми більше не повертатимемось.

КІНЕЦЬ.