Я абсолютно щаслива в свої 65 років у четвертому шлюбі, але діти мене не розуміють. — Мамо, ну це ж смішно! — майже кричав мій син, Ігор, ніби він щойно почув найбезглуздішу новину у світі. — Що смішного? — спокійно спитала я, відпиваючи каву. — Ти вже не молода, тобі не потрібно все це! — Все це — це що? Любов? Щастя? — Четвертий шлюб! Ти хоч розумієш, як це виглядає?

Я абсолютно щаслива в свої 65 років у четвертому шлюбі, але діти мене не розуміють.
— Мамо, ну це ж смішно! — майже кричав мій син, Ігор, ніби він щойно почув найбезглуздішу новину у світі.
— Що смішного? — спокійно спитала я, відпиваючи каву.
— Ти вже не молода, тобі не потрібно все це!
— Все це — це що? Любов? Щастя?
— Четвертий шлюб! Ти хоч розумієш, як це виглядає?
Я глибоко вдихнула. Ігор, мій старший син, завжди був категоричним.
Його світогляд — чорне або біле, правильно або неправильно, а от тонкощі життя він бачити не хотів.
— Це моє життя, синку.
— А що скажуть люди?
— Мені байдуже, що скажуть люди.
Тут уже втрутилася дочка, Марина. Вона, як завжди, намагалася бути «м’яким голосом розуму», але в її словах я теж відчувала осуд.
— Мам, ми просто хвилюємося за тебе. Ти довіряєш цьому чоловіку? Ти ж його знаєш не так давно.
— П’ять років — це не так давно?
— Ну, це ж не перший раз, коли ти виходиш заміж, і щоразу раніше ти не могла зберегти стосунки.
— І що з того?
— Просто нам здається, що ти робиш помилку.
Я дивилася на них і не розуміла. Вони обидва розлучені. Обоє пройшли через невдалі шлюби.
Ігор взагалі після розлучення ледь оговтався, але чомусь саме він тепер читає мені лекції про правильність вибору.
— Чому ви думаєте, що знаєте краще, як мені жити?
— Тому що ти наша мама, і ми хочемо тобі добра, — зітхнула Марина.
— А може, моє добро — це бути щасливою?
Вони мовчали.
— Я була нещаслива в попередніх шлюбах. Так, спочатку все було добре, але потім кожного разу щось ламалося. Чоловіки змінювалися, і я з ними. Але це не означає, що я маю закритися і сидіти одна до кінця життя!
— Але це несерйозно, — пробурмотів Ігор.
— Несерйозно — це коли люди живуть разом без кохання, бо «так треба». Несерйозно — це боятися спробувати ще раз, якщо хочеш бути щасливим. А я не боюся.
Марина хитала головою, ніби їй було мене шкода.
— Мам, ну а раптом він тобою користується?
— Користується чим? Моєю любов’ю? Повагою? У нього достатньо своїх грошей, він нічого в мене не просить, ми просто разом і щасливі.
— Ну добре, а якщо не вийде? — не здавався Ігор.
— То що? Це моє життя. Якщо не вийде — значить, так мало бути. Але я хоча б спробую.
— Ми просто не хочемо, щоб ти потім жалкувала, — зітхнула Марина.
— А я не хочу жалкувати про те, чого не зробила, через вашу думку про моє життя.
Діти не розуміють, як це — бути щасливою в такому віці, не боятися закохатися і почати все спочатку.
В їхньому уявленні після 60 жінка має сидіти вдома, в’яжучи светри для онуків, а не будувати нове життя.
Але я не збираюся жити за їхніми правилами.
Що ви думаєте? Я права чи ні? Чи варто мені прислухатися до дітей, чи жити так, як я хочу?