Коли син узяв за дружину жінку з дитиною, я не стала промивати йому мізки. Як і не стала з’ясовувати чому так вийшло, що у дитини немає батька. Є дитина, у графі батько прочерк. Отже, проблем із біологічним батьком не буде. Якщо син її любить, то хай живуть. Але я сподівалася, що і свого рідного онука встигну поколисати, тільки виявилося, що невістка більше дітей не планує.

Я була не в захваті від того, що у мого сина з’явилася вже досить доросла дитина – синові Рити Степану тоді було вже п’ять років.

Але хлопчисько тямущий, вихований, жодного відторгнення не викликав. Та й за своїм сином я бачила, що хлопця він полюбив усім серцем.

Мені хлопчик теж припав до душі, син із сім’єю приходив до мене в гості, я купувала для хлопчика смаколики, подарунки якісь.

Іноді вони мені Степана на вечір залишали, якщо кудись у кіно збиралися або в гості, на пару-трійку годин. Ми з дитиною і грали, і читати вчилися, і мультики дивилися, і пиріжки разом ліпили.

Вже за кілька місяців Степан почав називати мене бабусею. Але я не втрачала надії, що візьму на руки свого онука. Справа навіть не стільки в тому, що моя чи не моя кров, а в тому, що хотілося дивитися, як дитина росте, прямо з перших днів. Це ж таке диво!

Маленькі пальчики, серйозні оченята, перше слово, перший крок – це все дуже зворушливі та важливі моменти, хотілося їх випробувати.

Але син цю тему не заводив, Рита теж мовчала, та і я напирати не стала. Нехай, гадаю, поживуть, притруться, придивляться. Думала, що невістка один раз вже, може, обпеклася, поквапилась, так тепер і бережеться, а син, мабуть, наполягати та давити не хоче.

Рік вони так прожили, два прожили. Степан вже першокласником став, проводжали його на лінійку всією родиною. Радісно і зворушливо було, я навіть заплакала, згадалося, як я сина вела так само на лінійку. Скільки років вже пройшло!

До школи Степана водила Рита чи син, а забирала вже я, батьки на роботі. Я його годувала, ми з ним займалися, гуляли, а ввечері відводила до батьків додому. Загалом допомагала, як могла.

Якоїсь миті я вирішила поговорити з сином з приводу дітей. Роки йдуть, треба вже щось вирішувати. Але він сказав, що Рита другої дитини не хоче, а син тиснути на неї не буде.

– Невже тобі не хочеться похитати на руках свого власного малюка? – У мене в голові таке не вкладалося.

– З одного боку, хочеться, а з іншого, не впевнений, що хочу проходити етап пелюшок, нічних криків тощо, – відповів син і змінив тему.

Мені було не зрозуміти, як так можна – не хотіти своєї дитини. Вирішила я поговорити на цю тему з Ритою, вона ж жінка повинна інакше мислити. Може вона побоюється чогось, що не хоче більш дітей.

– А навіщо нам ще одна дитина? У мене вже є син, нехай чоловік його всиновлює, буде й у нього дитина. Хоча Степан його і так татом кличе, тому просто все буде узаконено, – вислухавши мене, промовила невістка.

– Я теж Степана люблю, але ти ж розумієш, що своя дитина – це своя дитина. Син бачитиме, як його дитина росте у нього на очах, а це дорого коштує. Шлюб у вас міцний, син заробляє нормально, жити є де. Якщо щось треба, то я завжди допоможу і руками, і грошима.

– Ось тому я й не народжую другого. Почнеться цей поділ свій не свій, а воно мені потрібно? Зараз все добре, чоловіка теж все влаштовує, тому давайте ви не будете лізти в нашу особисту справу, – відповіла мені невістка.

Мене ця розмова дуже засмутила. Хоча після неї ніби стосунки у нас не змінилися, але я все одно не можу ставитися до Рити, як і раніше. Не розумію я її, як можна не хотіти дитину від коханого чоловіка. І з чого вона вирішила, що буде якийсь поділ на свій не свій. Я ж зовсім про інше говорила, а невістка все переінакшила.

КІНЕЦЬ.