— Бісять мене мої свекри! Не розумію, як можна такими бути?! — кипить Еля.

— Елю, заспокойся… — намагається вгамувати подругу Аня.

— Не заспокоюсь! Мої батьки допомогти не можуть, вони далеко, а ці… Навіть слів нормальних немає!

Аня дивилася на роздратовану подругу й мовчала. Краще з нею не сперечатися. Їй все одно не поясниш.

— Елю, яке щастя, що буде дівчинка! Як я тобі заздрю, люба, по-доброму заздрю, — усміхаючись промовила Оксана Павлівна, дивлячись на невістку у якої округлився животик. — Хлопців нам вже досить, а от дівчинка як раз!

— Добре було б, — сказала Еля. — Однак лікар на УЗД не дуже зрозуміла стать дитини, каже, що пізніше буде зрозуміло, але, швидше за все, дівчинка.

— Ось я й кажу, щастя! — знову усміхнулася свекруха Елі. Вона була абсолютно щаслива, що у них в родині скоро з’явиться дівчинка, адже її материнське щастя — це син, Назар. А більше дітей у них з чоловіком не вийшло.

Спочатку, одразу після появи Назара, в Оксани Павлівни важко захворіла мати, і жінка кілька років за нею доглядала, розриваючись між доглядом за немовлям та реабілітацією матері.

Потім матері не стало, Оксана Павлівна так переживала і горювала, що потрапила до лікарні з сильним неврозом, потім ще щось сталося, і врешті-решт, коли вони з чоловіком зважилися на ще одну дитину, виявилося, що вже пізно.

Так і залишилася в Оксани Павлівни нереалізована мрія про доньку. І ось тепер, коли вона дізналася, що в неї скоро з’явиться онучка, то була приємно схвильована.

Однак невістка Еля не розділяла її захоплення.

У Елі та Назара це була вже третя дитина. Перші двоє — сини, семи та восьми років. І Еля говорила про швидку появу доньки якимось буденним голосом. А потім почала говорити дивні речі.

— Ну не хотіли б, не робили б третього! Хто їх з Назаром змушував! — у подиві подумала Оксана Павлівна. — А тепер вже назад не відкотиш ніяк, п’ятий місяць пішов…

— Тісно нам скоро буде», — гірко зітхнула Еля, погладивши свій злегка округлий живіт. — Квартира ж двокімнатна, хлопці в одній кімнаті, ми з Назаром в іншій. А коли донька зʼявиться, що будемо робити?

Оксана Павлівна якось дивно подивилася на невістку, але нічого не сказала.

— У свекрів і квартира трикімнатна, і дача ще є, а якщо точніше, заміський будинок! — бурчала Еля, люто розмішуючи в чашці кави вже третю ложку цукру.

Вони сиділи з подругою Анею в кафе. — А ми на головах одне в одного сидимо. Доньці садок дали, я вийшла на роботу, але грошей все одно не вистачає. Що робити — не знаю.

— А будинком свекри користуються? — запитала Аня, акуратно відламуючи виделкою шматочок від свого десерту.

— Ще й як! Живуть там практично цілий рік! Але іноді приїжджають до квартири. Взимку іноді в ній живуть. Не знаю, навіщо, адже в будинку все є… А на ділянці поруч із заміським будинком чого тільки немає!

Клумби, трояндові кущі, доріжки, фонтанчик, ставок, гойдалки, басейн для наших дітей поставили. Діти дуже люблять туди їздити. Ще пара кущів якихось ягідних росте, свекруха варення любить з них варити, яблуня стара і слива кислюща від колишніх господарів ще залишилася. Не знаю, чого вони її не зрубають. Ну це добре.

Словом, жити там затишно і комфортно. Питання: навіщо їм квартира? Платять за неї, гроші витрачають, але майже не живуть. А вона трикімнатна! І не рівня нашій шкаралупці від горіха, простора, всі кімнати окремі, ремонт хороший.

— Так… Добре… — сказала Аня.

— Сто разів натякала їм, щоб подумали про наше майбутнє, але вони, немов вати у вуха понапхали! Наче не чують!

— В якому сенсі?

— Кажу чоловікові, затягни розмову, ніби ненароком, про те, щоб вони у свою трикімнатну нас пустили або продали б її, купили б собі однокімнатну якусь, а нам різницю віддали, ми б ці гроші пустили на розширення. А Назар — мямля! М’явся, м’явся, пробубонів щось невиразно, і його батьки зробили вигляд, ніби нічого не зрозуміли.

Добре, гаразд. Через деякий час я запитала свекрів напряму, так мовляв і так, троє дітей у нас, ваші онуки, між іншим, рідні, туляться в одній кімнаті. Дівчинка (появі якої так несамовито раділа свекруха) не повинна жити в одній кімнаті з хлопцями!

Діти ростуть, нам розширюватися потрібно. Мовчать, як води в рот набрали, ніби їх це не стосується! Жадні егоїсти!

— Свекор теж мовчить? Не тільки свекруха? — поцікавилася Аня. Вона щойно доїла останній шматочок десерту і сумно подивилася на порожню тарілку. Десерт був дуже смачним.

— Та він взагалі тюхтій, цей свекор! Анатолій Олексійович тільки й знає, що слухається свою дружиноньку, що вона скаже, те й робить, в рот їй заглядає. Він, начебто, наших дітей любить, охоче грає з ними, ось басейн — це він придумав влаштувати.

І гойдалки повісив дитячі, кроликів хоче завести, щоб знову ж таки онукам було цікаво. І він не проти допомогти, мені здається. А свекруха жадібна, — зі злістю промовила Еля, одним махом випила свою каву і скривилася: вона була занадто солодкою.

Тістечко або десерт вона купувати не стала, дорого. Потрібно було купувати доньці нову куртку, а грошей зайвих не було зовсім.

***

— Любий, як ти думаєш, у який куток кімнати нам краще поставити ялинку? Я вбрала, а тепер думаю, може переставимо? — усміхаючись, запитала чоловіка Оксана Павлівна. — Марійка так просила ялинку, живу, ось я й замовила. А хлопці, хоч і великі, але теж люблять все це, правда, нізащо не зізнаються. Подарунки їм покладемо під ялинку, нехай радіють, он, цілу гору ж накупили…

Оксана Павлівна усміхнулася і замислилася.

Вона дуже любила своїх трьох онуків і особливо малу Марійку, якій скоро мало виповнитися чотири роки. Дуже скоро, одразу після Нового року.

Дівчинка чекала і Новий рік, і свій день народження з великим нетерпінням і мрією про диво. Ось тому Оксана Павлівна й вирішила замовити пухнасту живу ялинку, щоб порадувати дівчинку. А під ялинку подарунки покласти, все, як годиться.

— Ти, Оксаночко, роби, як задумала, ти в мене молодець! — промовив Анатолій Олексійович і поцілував Оксану Павлівну в щоку.

Він дуже любив свою дружину і щиро вважав, що у свої шістдесят п’ять вона анітрохи не змінилася і виглядала чудово.

Тонка талія, немов у п’ятнадцять років, пишне волосся, завжди укладене в акуратну зачіску, вміло нанесений легкий макіяж. Оксана Павлівна стежила за модою і гарно одягалася, їй все було до лиця, і від цього чоловік, Анатолій Олексійович, любив її ще сильніше.

Їхні почуття з роками тільки зміцніли. А вже розуму Оксані Павлівні було не позичати, не дарма вона все життя пропрацювала провідним економістом.

— Новий рік зустрінемо тут, а потім, днів за десять, поїдемо в нашу квартиру, хочу в місто, — усміхнулася Оксана Павлівна, прикріплюючи до ялинки гірлянду з лампочок.

— Обережно, люба, не впади, — сказав Анатолій Олексійович і, обійнявши дружину за талію, акуратно підняв і переставив зі стільця на підлогу, немов дорогу ляльку.

Оксана Павлівна засміялася, і сміх її задзвенів дзвіночками. Вона обійняла й поцілувала чоловіка.

— Ну так що? Поїдемо в квартирку нашу, поживемо з місяць? Ти не проти? — знову запитала Оксана Павлівна.

— Ні, я й сам було думав там перезимувати, а потім навесні приїдемо назад, — усміхнувся Анатолій Олексійович.

Після того, як подружжя вбрало ялинку, прикрасило всі двері новорічними вінками і розвісило сніжинки на вікнах, вони вирушили на кухню і повечеряли.

Потім подивилися добрий, зворушливий фільм-комедію, сидячи в обнімах один одного на дивані й регочучи до сліз.

А потім, лежачи на величезному ліжку в спальні, затишно накрившись ковдрою, вони будували плани, мріяли, куди найближчим часом поїдуть і що куплять. Їм було добре разом. У них було повне взаєморозуміння. І кохання.

***

— Вже обом пора до землі звикати, а вони все складають і складають грошенята! І чахнуть над своїми статками. Син єдиний, онуки… Ми всі тулимося в тісноті, а вони жадібні! — все бурчала Еля. — Про що можна мріяти в сімдесят років?! Живі-здорові, та й гаразд! Прямо молодяться, старі ж уже, що один, що інша. І які ж, га? Удають, що не розуміють, про що я кажу! Глухими прикидаються.

Назар сидів за столом, з паяльником у руках, лагодив праску, і звично пропускав бурмотіння дружини повз вуха, так було зручно.

Він вже звик, що вона вічно всім незадоволена, то чого сто разів обговорювати одне й те ж?

Краще промовчати, ніж затівати нудну розмову. Його ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, дорікнути було ні в чому. Він працював, приносив зарплату, купував продукти. Діти одягнені, взуті, нагодовані. Вдома все працює, якщо ламається, він лагодить.

Тож до нього претензій немає. Ось і нехай бурмоче собі, якщо їй так хочеться. А квартира… Нова простора квартира, якою прямо марить дружина, не потрібна особливо. Це все, дурниці. Не хотів би він знову брати іпотеку…

А Аня, подруга Елі, перебувала у себе вдома, і думала про те, що Еля занадто квапиться за всіх все вирішувати. І не думає про те, що їй теж коли-небудь буде сімдесят років.

І ще невідомо, про що вона буде мріяти. Вже, напевно, не про те, щоб розважлива невістка позбавила її житла, змусивши тулитися в однокімнатній квартирі.

Так-так, Еля все розпланувала, навіть те, що в цій однокімнатній квартирі має бути простора кухня, щоб, якщо приїдуть у гості онуки, свекрам можна було б їм поступатися кімнатою, а самим спати в кухні, на диванчику…

А ще Аня думала про те, що її рідна улюблена дев’яносторічна бабуся Віра, яка її виростила, жива й здорова, від чого Аня дуже щаслива.

— Довгих тобі років життя, бабусю, — усміхнувшись, прошепотіла Аня. — А також довгих і щасливих років життя свекрам Елі. А самій Елі побільше розуму або терпіння, для того, щоб переконати свого неповороткого Назара у необхідності купівлі нового просторого житла для їхньої родини, щоб не вішати ці турботи на літніх свекрів, які теж хочуть жити і насолоджуватися життям…

Ось такою історією поділилася наша читачка.

Як гадаєте, чи має Еля рацію у своїх прагненнях?

Чи варто батькам допомагати дорослим дітям у вирішенні житлових питань, навіть якщо це суперечить їхнім власним планам та бажанням?

І де та межа, за якою допомога стає не вдячністю, а вимогою?

Цікаво було б почути ваші думки, адже життєві ситуації бувають такими різними, і кожен досвід цінний.

Всім мирного неба і прекрасного настрою.