Місяць тому я дізналася від своєї сусідки, що моя мама отримала в спадок хату від своєї двоюрідної тітки.

Відтоді у мене в голові рояться різні думки.

Все б нічого, я радію за маму, бо в неї зовсім непроста доля.

Мама залишилася без чоловіка дуже молодою, сама виховувала мене, ще й недужі батьки були на її плечах чимало років.

Мені прикро згадувати ті роки життя своєї неньки, я б особисто ніколи б не хотіла повторити її долю.

Жили ми в селі, коли тата не стало, в маленькій хатині.

Мама ще тоді в колгоспі працювала, ходила в ланку полоти городину різну, буряк.

У нас в сусідній хаті дідусь жив похилого віку, так вона ще й йому допомагала: то води принесе, то їсти зготує, то в аптеку збігає чи продукти купить, коли його родина не могла довідатися до старенького.

За це сусіди, а вони були люди далеко небідні, то щось з міста нам привезуть, то одяг якийсь мені, то копійку невеличку мамі, а то й нам послугу зроблять якусь, щось відремонтують, бо знають, що в хаті чоловіка немає, жінка одна, їй важко.

Ось так і жили ми вдвох з мамою, важко їй було.

Мамині батьки жили на іншому кінці села.

Ввечері, після повернення додому, мама брала старенький велосипед і їхала до них, бо батько вже тоді не ходив, а бабуся сама мало могла зробити. Та й вихідні дні мама проводила в них багато часу, адже роботи там таки вистачало.

І так було чимало років. Я була ще мала, а мама, крім важкої роботи, нічого не бачила на цьому світі.

Пам’ятаю ненька все казала мені постійно, що для мене старається лише, щоб я так важко не працювала, як вона. Трішки відкладала гроші, які могла мені на навчання.

Згодом я вийшла заміж, з чоловіком стали жити в сусідньому селі, з’явилися, одне за одним троє діток, тому життя у нас було теж своєрідне, але весь час і я, і мій чоловік присвячували сім’ї та дітям.

Роки минали за роками, діти мої росли, а мама старіла.

Самі розумієте, що багато часу я не могла приділяти їй.

До мами я не могла їздити часто, хоча завжди відвідувала її, як тільки мала нагоду таку.

Ми як з чоловіком приїдемо, швидко до роботи стаємо, намагаємося якомога більше зробити, щоб встигнути більше, бо знаємо, що мама не може багато роботи важкої робити сама.

Але, правду кажучи, такі відвідини були зовсім не частими, на жаль.

Я мала дуже багато роботи вдома, ще й весь час присвячувала дітям, їх у нас троє, тому зрозуміло, що просвітлої хвилини я не бачила й сама.

Та згодом моє життя дуже змінилося, що я й сама не очікувала того.

Чоловіка не стало.

Хата, в якій ми жили, належала його батькам, тому вони відразу ж, як тільки провели Івана, сказали залишити її, бо в них ще діти є, і вони не хочуть, щоб я там надалі жила, адже ще молода, вийду заміж і приведу туди чужого чоловіка.

Свекор так і сказав мені прямо в очі:

– Краще хай моїй дитині рідній зостанеться моє обійстя, ніж чужій жінці і її чоловікові.

Я сперечатися не хотіла, не до того було. Зібрала свої і дитячі речі і повернулася до мами.

Складні то були часі, важко мені було.

Роботу я знайшла не відразу, багато часу жили на мамину пенсію лише і невеличкі виплати на дітей, на тому й усе.

Я бачила, що мамі тяжко було з нами, адже вона звикла до споою, а тут діти галасливі, брудно скрізь після них, я прибирати сама не встигала.

Мама допомагала мені, правду кажучи, як могла, але без якоїсь радості чи турботи. А просто – так потрібно.

Так ми разом жили років 5. Я згодом знайшла роботу, але легше від того не стало, адже зарплата невеличка була в сільському магазині, але все ж краще, ніж було до того.

А навесні минулого року я зі своєю знайомою з села, яка теж зі мною працювала в магазині, вирішили поїхати в Чехію.

Думали, що побачимо краще життя, не так тривожитися бужемо за дітей з цими нічними тривогами, та й заробимо якусь копійку. Загалом це був шанс покращити наше життя, тому я вирішила скористатися ним. А що я втрачаю?

В Чехії ми влаштувалися непогано: спочатку в готелі жили, а потім волонтери нам допомогли знайти роботу, дітей влаштувати у школу, молодших в садочок і ми орендували квартиру.

Скажу правду, що живемо зараз ми непогано, але грошей відкласти вдається небагато, адже і оренда, і життя, і продукти тут дорогі. Хоча я дуже економлю, собі зайвого нічого не купую, але за весь цей час змогла відкласти 60 тисяч крон, це навіть 3 тисячі євро немає.

Я мамі постійно телефонувала, навіть казала, щоб і вона приїжджала до нас, просто паспорт закордонний зробити потрібно. Їй зароаз 67 років, це не проблема, вона ще й не старенька дуже, тому могла б з нами пожити тут деякий час. Та вона відмовляється.

А місяць тому мені сусідка подзвонила, ми з нею часто по телефону спілкуємося, адже дружили в Україні багато років.

Вона сказала, що кажуть люди, що моя мама у спадок отримала велику двоповерхову хату від своєї тітки. Там така краса, велике і доглянуте обійстя, майже новобудова.

Я знаю, що тітки нещодавно не стало, мама їздила проводжати її. Вона дійсно була самотня, у неї лише далекі роджичі якісь були, але її ніхто не доглядав, вона сама справлялася.

А в один день не стало її, а що з майном я й не цікавилася ніколи.

Я поклала телефон, коли закінчила розмову з сусідкою, але сама не знала радіти мені тому чи ні.

Виходить, мама отримала такий величезний спадок, але й ні слова мені не сказала.

Чому?

Коли емоції стихли, я її сама набрала, адже ми часто з нею розмовляємо по телефону.

Ми з нею поговорили про все. А потім я, ніби випадково, запитала про тітку, мовляв як там родина, що з хатою, хто там живе.

Мама спокійно розповіла, що усі живуть далеко, з’їхалися лише на поминки, а потім знову роз’їхалися хто куди. Хата каже гарна, але потрібний ремонт, бо тітка старенька була, до ладу все привести вже давно не могла, та й таке.

Жодного слова про спадок!

Скільки ми розмовляли, після того, мама й не сказала нічого мені.

Я вже й не знаю, що думати.

Якщо вона отримала цю хату, то чому мовчить? Чому в таємниці це тримає від мене?

Ми з дітьми повернулися б додому і жили б там усі разом?

Чи мама надумала щось? чи хоче продати її, бо баче, що надії на мене в старості не має, бо в мене троє дітей і я не зможу добре доглянути її?

В голові не вкладається це. Запитувати прямо не наважуюся, бо мама скаже, що мені лише хата і гроші потрібні. Та це не правда, я дуже люблю і поважаю її, просто життя моє так склалося, що не можу я зараз допомогти їй нічим, адже самій важко.

Як бути в моїй ситуації? Що їй сказати? Не знаю!