Вже минуло кілька днів, а мене все ще трясе. Я, звичайно, знала, що сімейка мого колишнього чоловіка не подарунок, але щоби настільки!

Мабуть, почну послідовно. Заміж я вийшла з великого кохання в досить юному віці. Знаєте, як воно буває: рожеві окуляри та повна впевненість, що добре й хліб із водою, аби милий з тобою

Тоді чоловік був добрим, чуйним і завжди знаходив можливість порадувати мене. Чим не принц на білому коні? От і я так подумала.

Лише була одна невелика проблема – наше місце проживання. Ми були бідними студентами, жили у гуртожитку. Так, нам видали окрему кімнату на двох, як годиться подружжю, і все було добре, поки я не дізналася, що чекаю дитину.

Про аборт і мови не йшлося, як і про те, щоб вирощувати малюка в гуртожитку. Що він тут побачить? Потрібно було своє житло, хоч би орендована квартира. Але й на неї треба було заробити. Ми навіть задумалися про іпотеку.

Саме тоді чоловік запропонував пожити із його батьками. Зможемо спокійно вчитися, підробляти та відкладати гроші. Я до цього поставилася скептично, адже знала, що не дуже подобаюся його родичам.

– Не хвилюйся! От вони дізнаються, що в нас буде дитина, зрадіють. Все буде добре! – вмовляв мене чоловік, а сам потихеньку пакував наші речі.

Мені нічого не залишалося, як погодитись. Я не поділяла його оптимізму і не дарма.
Свекруха, як тільки дізналася новину про майбутню дитину і про те, що ми хочемо пожити в неї, скривилася, ніби лимон з’їла. Вона, звичайно, сказала, що рада і що приготує нам кімнату, але в її тоні чулося явне невдоволення.

Словом, часи, коли ми жили зі свекрухою, запам’яталися мені на все життя. Ніколи не забуду, як наодинці вона мені постійно казала, що тут мого нічого немає і не буде, а отже я зобов’язана її у всьому слухатися, а в присутності чоловіка мало не донькою мене називала.

Але все ж таки це просто передісторія. Зараз я розповім про ситуацію, яка ґрунтовно вибила мене з колії.

Ми розлучилися зовсім недавно. За роки подружнього життя у нас накопичилося чимало претензій один до одного, і коли терпіти не було сил, ми вирішили що краще розійтися і не мучити один одного. На сина він обіцяв платити аліменти й своє слово тримав.

І все було гаразд. Син спокійно прийняв те, що батьки більше не разом, я не перешкоджала їхньому спілкуванню, аліменти стабільно надходили на карту. До поки колишній не вирішив податися за кордон у пошуках кращого заробітку.

Я до цього поставилася скептично. Це лише збоку здається, що там все так просто, а насправді обіцяні перспективи могли легко не справдитися. Знаю за прикладом деяких знайомих, які поїхали по мрію, а повернулися ні з чим. Але хто я така, щоб відмовляти його, правда?

На щастя, він зміг там добре влаштуватися. Так добре, що завів там нову родину та припинив платити аліменти.

Я спочатку намагалася до нього достукатися, але все було марно, тому я вирішила, що ми й без його грошей чудово проживемо. Я працювала, мені допомагали батьки, і все було добре.

Колишній чоловік зрідка згадував, що він має дитину від першого шлюбу, але син вже не горів бажання спілкуватися з батьком. Я не наполягала, бачачи, що після таких розмов син без настрою ще кілька днів.

Наше спілкування поступово зійшло нанівець. Ми чудово справлялися без нього, доки не стався один вкрай неприємний випадок – нас затопили сусіди. Постраждало багато техніки та не найдешевший ремонт, який я зробила зовсім недавно.

З цим усім потрібно було щось робити, але я розуміла, що одна не впораюся. Син запропонував зв’язатися з його батьком і попросити хоча б частину тих аліментів, які він винен. Я чинила опір, адже мені не хотілося з ним зв’язуватися, але розуміла, що дитина має рацію.

Того ж дня я зателефонувала колишньому чоловікові та пояснила ситуацію. Я не вимагала грошей, просто сказала, що було б непогано, якби він хоч якось допоміг, нагадала, що гроші підуть на покращення комфорту проживання його дитини.

– Добре, – легко погодився він, – я передам гроші через брата, він якраз у мене в гостях. Забереш у моєї мами. На карту перерахувати буде невигідно.

З колишньою свекрухою ми не контактували із самого розлучення, тож його слова мене не порадували. І все ж я погодилася. Він сказав, коли можна забрати та назвав суму, яку передасть. Ми ще трохи поговорили про сина та відключилися.

Я була вдячна, що колишній чоловік все ж таки погодився допомогти. Мені здавалося, що він відмовить, але, на щастя, я помилилась. У призначений день я поїхала до свекрухи. Хотілося швидше забрати обіцяні гроші та поїхати додому.

Вона зустріла мене з жахливою усмішкою і простягла конверт так, ніби давала милостиню. Було у її вигляді щось таке, що змусило мене перерахувати гроші. Чуття мене не підвело, адже в конверті лежало рівно половина озвученої мені суми.

– Що дивишся? Я взяла своє. Згадай, як ти жила в мене. Я ж із доброти з тебе не брала ні копійки. А тепер ось, можу і вирахувати, – сказала вона, дивлячись на мене, а я застигла в непорозумінні. – А на його місці я б взагалі не давала тобі жодних грошей. Дитина і не від нього, мабуть, так?

Я не знала, що їй відповісти. Я людина неконфліктна, тому не стала здіймати галасу. У мене просто не вкладається у голові ця ситуація. Гаразд, мене ти не злюбила, але навіщо забирати аліменти? Гроші, призначені для твого онука, твоєї рідної крові! Як можна було сказати, що це не твій онук, якщо він, як дві краплі води, схожий на твого сина?

Колишньому я передала всю ситуацію, попросивши в майбутньому більше нічого не передавати через його родичів, якщо він раптом захоче.

Не дай Боже комусь потрапити у таку саму ситуацію! З такими родичами й вороrів не потрібно.

КІНЕЦЬ.